…Так… скажіть, прошу вас: варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
І ви закусюєте та й розповідаєте:
– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…
Ну, закусюйте собі на здоров’я!»
Це оповідання великого майстра слова так і називається «Короп». Колись майже напам'ять знав…
І що б ви думали?! Першого ж вечора моєї такої жаданої відпустки, коли я підлампічував свої старенькі бамбукові вудочки, до двору причимчикував кум Григорій! Давній товариш, однокласник, чи не єдиний з того далекого часу дитинства і юності.
– Добре діло карасі: не поїси, так продаси! – крізь дим сигарети пробасив Григорій.
– Привіт, куме! Рибак рибака бачить здалека: хоч воно й не риба, а хвіст видно!
Потиснули один одному руки, кум підсунув ногою стілець, присів поруч.
– Це тобі: що у воді – то риба, а мені: що в пір'ях та в шерсті – то м'ясо.
Кум Григорій був запеклим мисливцем, на рибалок дивився хоч і по-дружньому, але зверхньо, і на риболовлю ходив тільки горілки випити та в карти пограти. Кожного разу в нас із цього приводу виникали веселі суперечки, я боронив команду рибалок, а кум вступався за касту мисливців.
– Е-е-е, Григорію, Сам Бог з рибалок Апостоли вчинив.
– Ага… Вудка мокне, а рибалка сохне! Інше діло полювання – чоловік стріляє, а Сам архангел Михаїл кулі носить!
– Так, так, куме… Тільки чув я частенько від мисливців після полювання – хотілося лося, та не вдалося!
– Годі вже вам! – вступила у двір моя матуся з відром парного молока. – Доброго вечора, Гришо. Ходімо вечеряти.
– Та ми тут, у дворі, і повечеряємо, мамо!
– Надовго вирвався? – запитав Григорій.
– Зо два тижні маю. Бо давно вже не був…
– Отож:… Багато було випито не нами!… Картопля, огірки, помідори, цибулька, смажена риба, пляшка домашньої горілки.
– Смачного! – усміхнулась матуся. – Та не сидіть до ранку! Ще матимете час погомоніти…
– Ну, що, – кум Григорій підняв чарку, – за красу наших лісів і боліт! – виголосив свій незмінний перший тост…
Тепла літня ніч непомітно проковтнула вечір і всілася, ні – вляглася затишно по всіх закуточках. Місячно, зоряно, тихо. Добре. Поговорили з кумом про його сільські та про мої міські новини, про вибори:
– Вибори – це немов полювання: є загоничі, є закуска – лише із звіриною щораз гірше, – Григорій умів усе зіставити зі своєю улюбленою забавкою.
Про політику:
– Риба гниє з голови, а чистять з хвоста…
Про жінок:
– Або риба клює, або дівка дає.
– Отож, – кажу я кумові, наливаючи, задираючи дно пляшки у нічне небо, – давай вип'ємо за чоловіків! Без них жінки, як риба без води! Звичайно, жінка може прожити без чоловіка хоч усе життя! Але я про свіжу рибу!
Випили. Хекнули.
– Із пляшки багато не наллєш… – задумливо проказав Григорій і дістав з кишені чвертку. – Якщо кинути пити, відразу хочеться їсти… – виправдав свої дії.
– Може годі, куме… – несміло вступив я. – Випити пляшку горілки не штука, важко утримати її в собі…
– Кожен чоловік має право на свій похмурий ранок… – перекрив тему Григорій. Випорпав з тарілки гарненького карасика… – Усі знають, що карась любить, щоб його смажили в сметані. Чи хто-небудь коли-небудь чув, що думає з цього приводу сам карась? – Дістав шмат хліба. – Рибка без хліба бридка… Слухай-но, я тобі мисливську байку розкажу.
Приїхали з міста мисливці на полювання. Місцевий дід повів їх. Ідуть, а їм так смердить.