Александрова мати віддала його на всиновлення, коли він був ще малюком, і не надто намагалася підтримувати стосунки. (Вона спромоглася повідомити синові про батька тільки те, що той чолов’яга був чи то з Пуерто-Рико, чи то з Коста-Рики, — звідки саме, вона достеменно не пам’ятала, — і що він гадки не мав про існування нащадка.) Свою освіту Александр оплачував з неймовірно щедрої стипендії і невеликих статків, які йому залишив дід-небіжчик, — старий зробив це виключно заради того, щоб дошкулити своїй непутящій доньці.
— А мій батько розчарований, що з мене не вийшло поета, — докинув Джеймс.
Професор Ферроу викладав у Берклі творчість поетів-романтиків, а його дружина, значно молодша за чоловіка (а на додачу — овва, який скандал! — його колишня студентка), сама була поеткою, аж доки, коли ще Джеймс навчався в початковій школі, у неї не стався нервовий зрив, яку Сильвії Плат[21]. Я познайомився з його батьками влітку позаминулого року, коли приїжджав до Каліфорнії навідати друга, і моя підозра, що люди вони цікаві, але до власного сина їм не цікаво анітрохи, тоді остаточно підтвердилася.
— А моїм начхати, — промовила Мередіт. — Вони по вуха в ботоксі й спробах ухилитися від податків, а про сімейний добробут дбають мої братики.
Сімейка Дарденнів жила то в Монреалі, то на Мангеттені, продавала шалено дорогі наручні годинники політикам та зіркам і ставилася до єдиної доньки радше як до якоїсь екзотичної тваринки, ніж як до рідної людини.
Філіппа, яка ніколи не розповідала про батьків, промовчала.
— Хоч ми й рідня, проте не рідні зовсім[22], — виголосив Александр. — Боже милий, оце паскудні в нас родини...
— Ну, не у всіх... — заперечив Річард. Його батьки й батьки Рен — троє бувалих у бувальцях акторів і режисер — жили в Лондоні й часто виходили на сцену у Вест-Енді. Він знизав плечима. — От у нас батьки чудові.
Александр видихнув цівку диму й викинув косяк.
— Поталанило вам, — промовив він і зіштовхнув Річарда з пірса. Той впав у воду з голосним плюскотом, нас усіх обдало бризками. Дівчата заверещали, затуляючи голови, ми з Джеймсом зойкнули від несподіванки. За мить ми всі, мокрі до рубця, реготали й аплодували Александрові — так голосно, що аж не чути було, як, випірнувши, лається Річард.
Ще годину ми байдикували, а потім одне за одним почали повільно підніматися нагору до Замку. Я залишився на пірсі останнім. У Бога я не вірив, але, хай там що за сила мене зараз чула, я попросив, щоб Річард не зурочив.
Хороший рік — це все, чого я хотів.
СЦЕНА П’ЯТА
Заняття з Ґвендолін о восьмій ранку — це було таки збіса зарано.
Ми сиділи нерівним колом, підібгавши під себе ноги, наче індіанці з дитячої книжки, позіхали й стискали кухлі з кавою, принесені з їдальні. П’ята студія — лігво Ґвендолін, прикрашене різнокольоровими гобеленами й захаращене ароматичними свічками, — була розташована на другому поверсі Холлу. Жодних пристойних меблів тут не було, замість того на підлозі валялася ціла купа подушок, завдяки чому спокуса влаштуватися зручніше й поспати була просто непереборною.
Ґвендолін прибула, як завше, на чверть години пізніше, ніж мала б («Запізнюватися треба стильно», — зазвичай казала
вона), горнучись у шалик із блискітками; на пальцях у неї виблискували золоті каблучки, масивні, що ті кастети. Вона сяяла яскравіше за бліде вранішнє сонце за вікном, і дивитися на неї було майже боляче.
— Доброго ранку, любчики! — прощебетала вона. Александр пробурмотів щось схоже на вітання, але решта промовчала. Вона завмерла, взявшись руками попід кощаві боки й дивлячись на нас згори вниз.
— Оце ганьбище! Перший день занять — та у вас мусять зараз очі горіти, хвости маєте тримати пістолетом!
Ми мовчки витріщалися на неї, аж тоді вона здійняла руки й наказала:
— Лну підвелися! Почали!
Наступні пів години були присвячені вервечці складних асан. Як для жінки за шістдесят, Ґвендолін була якоюсь аж лячно гнучкою. Коли хвилинна стрілка наблизилася до дев’ятої, вона випросталася з пози короля-голуба з таким ущасливленим зітханням, що, мабуть, зніяковів не лише я.
— Ну що, краще? — спитала вона.
Александр знову щось пробурчав.
— От закладаюся, що ви влітку страшенно за мною скучали, — провадила Ґвендолін далі. — Але в нас буде купа часу, щоб обговорити це після зборів. А зараз я б хотіла відразу взятися до справи. Маю повідомити вам, що цього року все в нас відбуватиметься трохи не так, як раніше.
21
Сильвія Плат (1932-1963) — американська поетеса, письменниця, одна із засновниць жанру «сповідальної поезії» в англомовній літературі. Потерпала від важкої хронічної депресії.