Джеймс ляснув себе по стегну й відсахнувся. Усе сталося так швидко, що годі було повірити, що насправді вони один одного не торкнулися.
— Просто чудово, — підсумував Каміло. — А тепер поговоримо про те, коли й за яких обставин вам може знадобитися цей рух. У когось є ідеї?
Філіппа відповіла першою — на заняттях у Каміло таке ставалося часто-густо.
— Оскільки ви не перетинаєте корпуса партнера, можна стояти ближче одне до одного... — вона схилила голову до плеча, дивлячись то на Каміло, то на Джеймса, неначе подумки наново прокручувала в пам’яті їхні рухи. — І це робить вашу взаємодію інтимнішою, а сам удар — особливо дошкульним саме через цю інтимність.
Каміло кивнув.
— Зауважте, наскільки театр — а надто Шекспір — здатні зачарувати нас сценами насильства. Але в цьому випадку йдеться не просто про сценічний засіб. Коли стинають голову Макбетові, коли відрізають язика Лавінії, коли змовники омивають руки в Цезаревій крові — це все одно має на вас впливати, байдуже, жертва ви, агресор чи просто спостерігач. Чи бачили ви колись справжню бійку? Вона потворна. Вона примітивна. Але, найголовніше, вона емоційна. На сцені ми маємо постійно пильнувати, щоб не завдати шкоди іншим акторам, але водночас пам’ятати, що першоджерелом насильства є сильне почуття. Інакше глядачі просто не йнятимуть вам віри... — він дивився то на одного, то на іншого з нас, аж тоді його погляд зупинився на мені. Попід вусами майнула посмішка. — Олівере, не хочете приєднатися до нас?
— Так, звісно, — я зіп’явся на ноги й зайняв місце навпроти Джеймса.
— Отже... — промовив Каміло, опустивши долоні нам на плечі. — Всім відомо, що ви двоє — нерозлучні друзяки, еге ж?
Ми обоє всміхнулися.
— Джеймсе, ви зараз спробуєте навідліг вдарити Олівера. Вголос озвучувати нічого не потрібно, але я прошу вас уявити, який вчинок Олівера змусив би вас зацідити йому. І допоки не відчуєте цей поклик, ані мізинцем не ворушіть.
Джеймсова усмішка згасла. Він дивився на мене пильно, спантеличено, зсунувши брови.
— Олівере, а ви маєте зробити дещо протилежне, — вів далі Каміло. — Уявіть собі, що ви чимось спровокували цей напад. 1 коли він станеться, дозвольте вашим відчуттям вдарити себе, хай навіть кулак вас не торкнеться.
Я закліпав, цілком і повністю розгубившись.
— Коли будете готові, — промовив Каміло й позадкував. — Не кваптеся.
Ми стояли незрушно, дивлячись один на одного. Очі в Джеймса були яскраві, ясно-сірі, але зараз, коли він стояв так близько, я помітив тонкі золотаві обвідки навколо зіниць. Щось у нього в голові відбувалося, там крутилися якісь коліщатка — жовна напружилися, нервово тремтіла нижня губа. Джеймс ніколи, наскільки мені було відомо, не лютився на мене по-справжньому. Зачарований цим химерним видовищем, я геть забув про свою частину вправи й натомість просто дивився, як напруга зростає, як здіймаються його плечі, як стискаються кулаки опущених уздовж тулуба рук. Він коротко, різко кивнув. Я знав, що мало відбутися далі, але незрозумілий рефлекс змусив мене податися вперед, нахилитися до нього. Джеймсова рука злетіла до моєї голови, але я не відреагував як годиться, не зробив підзвучку, не розвернувся, просто здригнувся, коли щось гостре дряпонуло мені щоку.
У залі запала химерна тиша. Джеймс зсунув брови, дивлячись на мене, Закляття розбрату розвіялося.
— Олівере? Ти ж не... Ох!
Він узяв мене за підборіддя й змусив повернути голову. Торкнувся до щоки. Кров.
— Господи, пробач!
Я вхопився за його лікоть, щоби втриматися на ногах.
— Усе гаразд. Там що, і справді щось серйозне?
Каміло відсунув Джеймса вбік.
— А дайте-но гляну... — промовив він. — Та ні, звичайна подряпина, кутиком годинника зачепило... З вами все гаразд?
— Так, — промовив я. — Не знаю, що сталося, я просто відволікся й підставився... — я ніяково знизав плечима, несподівано гостро усвідомивши, що викладач і четверо моїх однокурсників, про існування яких я геть забув, витріщаються на мене. — Це все через мене. Не підготувався. — Джеймс, про якого я не забув (хіба ж такс взагалі було можливо: забути про Джеймса?) дивився на мене так стривожено, що я мало не розсміявся. — Та ні, серйозно, — промовив я. — Зі мною все гаразд...
Утім, повертаючись на своє місце, я мало не зашпортнувся, а в голові в мене паморочилося так, наче Джеймс і справді мене вдарив.
СЦЕНА ДЕСЯТА
Наша перша читка напам’ять не задалася. Це була також перша репетиція на сцені. Глядацька зала Арчібальда Деллекера вміщувала п’ятсот глядачів. Оздоблювали її з усією скромністю, гідною оперного театру доби бароко. Крісла були оббиті тим самим синім оксамитом, з якого пошили головну завісу, а люстра мала такий ефектний вигляд, що деякі глядачі з балконів дивилися на неї більше, ніж на сцену. Попереду ми мали ще шість тижнів репетицій. Ані декорацій, ані справжніх платформ поки що не було, але місце під них позначили на сцені скотчем. Здавалося, ніби ми стоїмо посередині велетенського лабіринту.