— Ти весь цей час зберігав свої таємниці, — каже він. — Від такого й збожеволіти можна. Нащо тобі це?
— Бо я так хотів.
— Що, і досі хочеш?
Серце моє важко сіпається в грудях. Так, таємниці важчі за свинець.
Відкидаюся на спинку стільця. Охоронець байдужо спостерігає за нами, наче ми — двоє незнайомців, що теревенять іноземною мовою, і наша розмова далека й неважлива. Я думаю про інших. Тих, що колись були нами. Ми робили паскудні речі, але так було треба... чи то принаймні тоді так здавалося. Зараз, багато років по тому, я вже цього не певен, але не знаю, чи зможу все це пояснити Колборнові, чи вдасться мені розтлумачити йому всі перипетії і той фінальний ексод[4]?
Вдивляюся в його відкрите спокійне обличчя, у сірі очі — тепер у павутинні зморщок, але такі ж чисті та яскраві, як завжди.
— Гаразд, — кажу я. — Я розповім. Але мусите дещо затямити.
Колборн сидить незрушно.
— Я тебе слухаю.
— По-перше, розповім я вам усе лише після того, як звідси вийду. По-друге, моя розповідь не матиме жодних наслідків ані для мене, ані для когось іншого — двічі за один і той самий злочин до відповідальності не притягують. І нарешті, це аж ніяк не спроба перепросити.
Я чекаю бодай на якусь відповідь, на кивок чи репліку, але він просто дивиться на мене, мовчазний і незрушний, як сфінкс.
— То що, Джо? — питаю я. — Згодні?
Мене обдаровують короткою зимною посмішкою.
— Мабуть, що так.
СЦЕНА ПЕРША
Час дії: вересень 1997 року, мій четвертий, випускний курс у класичній академії Деллекера.
Місце дії: Броудвотер, Іллінойс, маленьке, майже незначуще містечко. Надворі й досі тепла осінь.
Входять актори. Нас тоді було семеро — семеро юних талантів, на яких чекало неосяжне видатне майбутнє, хоча на той час ми не бачили далі, ніж розгорнуті в нас перед носом книги. Нас завжди оточували книжки, слова, поезія, усі шалені пристрасті цього світу, оправлені в шкіру й велень[5]. (Почасти все сталося саме через це.) Бібліотека Замку була просторою восьмикутною залою з книжковими полицями вздовж стін. Уся вона була захаращена розкішними старовинними меблями. Тут завжди було заколисливо тепло завдяки чималенькому каміну, в якому майже постійно палав вогонь — байдуже, яка температура була надворі.
Годинник на камінній полиці видзвонив північ, і всі ми по черзі стрепенулися — наче ожили сім статуй.
— Тепер за північ[6], — промовив Річард. Він сидів у найбільшому кріслі, ніби на троні, витягнувши довгі ноги й умостивши ступні на камінні ґратки. Три роки, упродовж яких він грав виключно королів та імператорів, привчили його сидіти так на будь-якому стільці, байдуже, на сцені чи поза нею. — А завтра о восьмій годині нам судилося безсмертя... — він із виляском згорнув книжку.
Мередіт, яка, наче кішка, скрутилася на одному кінці канапи (я сам, що той пес, розлігся на іншому), поцікавилася, граючи довгим темно-рудим локоном:
— Куди це ти?
РІЧАРД: Стомившись працею, чекаю ночі,
Щоб любий, сон у ліжку віднайти[7].
ФІЛІППА: Тільки не починай.
РІЧАРД: Та вставати ж рано, і все таке.
АЛЕКСАНДР: Ти диви, наче йому не байдуже.
Рен, яка, по-турецькому схрестивши ноги, влаштувалася на подушці біля каміна й не звертала уваги на шпильки інших, спитала:
— Усі вже вибрали свої фрагменти? Я щось ніяк не вирішу.
Я: А може, Ізабеллу? У тебе чудова Ізабелла.
МЕРЕДІТ: «Міра...» — це комедія, бовдуре. А в нас прослуховування на «Цезаря».
— Не розумію, нащо нам узагалі ті прослуховування... — Александр, який згорбився за столом у темній глибині зали, потягнувся по пляшку скотча, що стояла біля його ліктя. Він наново наповнив свій келих, зробив великий ковток і скривився, дивлячись на нас. — Та я б хоч зараз розподілив усі ролі цієї бісової п’єси.
— Це ж як? — спитав я. — Я от ніколи не знаю наперед, ким буду.
— Це тому, що тобі завжди дають роль в останню чергу, — відповів Річард. — Отримуєш що залишилося.
— Ой-йой, — несхвально озвалася Мередіт. — То хто ми сьогодні — Рідненький Річард чи Дикий Дік?
— Не звертай на нього уваги, Олівере, — втрутився Джеймс.
Він сидів самотою в найдальшому куті, не вважаючи за потрібне відволікатися від записника. Джеймс завжди був найсерйознішим зі студентів нашого курсу, і саме це (можливо) пояснювало, чому він також був найкращим актором та (певна річ) його ніхто за це не зневажав.