Александр уже був там і саме розкурював косяк.
— Сучий син! — промовив він. — Та в нього реплік удвічі менше, ніж у нас! І вистачає ж нахабства переривати нашу першу читку напам’ять! Та пішов він! — Александр сів, із силою затягнувся, потім передав косяк Джеймсові. Той зробив коротку затяжку й віддав його назад.
— Власне, маєш слушність, — озвався Джеймс, видихаючи віхтик білого диму. — Але й він також.
Александр здавався обуреним.
— Овва! Ну тоді й ти йди, за компанію!
— Та не лізь ти в пляшку... Нам і справді варто було краще вивчити текст. Річард просто нам про це сказав.
— Еге ж... — втрутився я. — Але повівся при цьому як останній довбак.
Кутик Джеймсових вуст смикнувся в натяку на посмішку.
— І справді.
Двері прочинилися, і з’явилася Філіппа, мерзлякувато обіймаючи себе руками за плечі, — надворі проти ночі було прохолодно.
— Привіт. Як ви тут, усе гаразд?
Александр ще раз глибоко затягнувся й розтулив губи так, що дим ринув назовні лінивою цівкою.
— Довгий у нас нині вечір, — промовив Джеймс невиразно.
— Якщо вам від того полегшає, там Мередіт оце щойно відірвала Річардові макітру.
— Це ж за що? — поцікавився я.
— За те, що він поводився як довбень, — озвалася Філіппа, наче це було очевидно. — Те, що вона з ним спить, аж ніяк не означає, що вона не помічає, коли він козлить.
ДЖЕЙМС: Щось я не доганяю... То він довбень чи козел?
ФІЛІППА: Відверто кажучи, у Річарда незлецьки виходить два в одному.
Я: Ну, принаймні якийсь час йому нічого не перепаде.
Александр: Еге ж. Просто клас. 1 він від цього стане значно згідливішим...
— Власне, він перепросив, — озвалася Філіппа. — Перед Мередіт принаймні. Сказав, що поводився як хлопак і що йому дуже шкода.
— Та ну? — дим оповивав Александрову маківку — здавалося, голова от-от займеться. — То він у нас не просто козел, довбень і сучий син, але ще й перепросив? — він викинув косяк на підлогу й роздушив його черевиком. — Просто супер, тепер у нас немає жодних підстав на нього сердитися. Ні, серйозно, пішов він... — Александр облишив нарешті мордувати недопалок і підвів на нас очі. Ми стали навколо нього, міцно стискаючи губи, щоби втримати серйозний вираз облич. — Що таке?
Філіппа перехопила мій погляд, і ми обоє розреготалися.
СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА
«Час іде різною ходою для різних людей»[26]. Для нас він ішов однохіддю, риссю і галопом упродовж усього жовтня. (І ніколи не завмирав аж до ранку двадцять другого листопада, а відтоді — принаймні так мені здавалося — не зрушив з місця.)
Ми давно вже розібралися з нашими сильними й слабкими сторонами. Після Мередіт робити це довелося Александрові. Він оголосив, і то з гордістю, що здатний лякати людей, але водночас зізнався, що переймається, чи не став лиходієм у персональній історії. Рен виявилася власницею двогострого меча; вона була у найтіснішому контакті зі своїми емоціями, але, як наслідок, стала надто вразливою, щоб вижити в акторському середовищі з його несамовитою конкуренцією.
Річард розповів те, що нам і до того було добре відомо: він непереборно впевнений у собі, але через його его з ним дуже важко працювати.
Філіппа виголосила без найменшого збентеження, що вона різнобічна, але через це в неї немає «амплуа» й вона ризикує завжди грати виключно другорядних персонажів. Джеймс — він говорив повільно, замислено, здається, навіть не зважаючи на присутність усіх інших, — пояснив, що повністю занурюється в кожного свого героя, але інколи в нього не виходить потім спекатися їх і знову навчитися бути собою. Коли настала моя черга сповідатися, ми вже так знечулили до комплексів одне одного, що моє зізнання — мовляв, я найменш здібний на курсі, — здається, нікого не здивувало. Жодних переваг у себе я знайти не міг і чесно в цьому зізнався, але мене перебив Джеймс.
— Олівере, кожна сцена за твоєї участі виходить про інших. Ти найкраща людина й найщедріший актор з нас усіх, а це значно важливіше за талант, — сказав він.
Я негайно заткнувся, упевнений, що так вважає лише він. Але, дивина та й годі, ніхто йому не заперечив.
Шістнадцятого жовтня ми влаштувалися на своїх звичних місцях у галереї. Надворі був просто-таки ідеальний осінній день, усі дерева над озером ніби одночасно зайнялися. Вибухи кольору — помаранчево-брунатного, сірчано-жовтого, криваво-червоного — відбивалися на поверхні води догори дриґом.