Джеймс глянув у вікно понад моїм плечем і промовив:
— Схоже, Ґвендолін змусила наших художників варити стільки бутафорської крові, що вистачить залити весь берег.
— А кумедно було б...
Він похитав головою, смикнувши кутиком вуст, і ковзнув на стілець навпроти мене. Я підсунув йому філіжанку на блюдці та спостерігав, як він з усмішкою наблизив її до губ. Аж тоді з коридору ввірвалися до галереї інші, і чари лінивого супокою розвіялися в повітрі, наче хмаринка пари.
Офіційно ми відклали поки що заняття по «Цезарю» й узялися за «Макбета», але знайомі репліки з «Цезаря» все одно крутилися в нас на язиках, і напруга бриніла в повітрі. Тижні складних репетицій і психологічні маніпуляції Ґвендолін призвели до того, що про об’єктивність тепер годі було мріяти. Того дня все розпочалося зі звичайної розмови про структуру трагедії, але швидко перетворилося на суперечку.
— ...Ні, я цього не казав, — промовив Александр під час заняття, роздратовано відкидаючи пасма з обличчя. — Я казав, що структура трагедії в «Макбеті» просто-таки кидається в очі. А «Цезар» порівняно з цим — звичайний телесеріал.
МЕРЕДІТ: І що це, в біса, означає?
ФРЕДЕРІК: Мередіт, будь ласка, обережніше зі словами.
Рен поворухнулася на підлозі, поставила чашку на блюдце, яке тримала між колінами.
— Ні, — втрутилася вона. — Я розумію, про що ти.
РІЧАРД: Тоді поясни іншим, зроби нам таку ласку.
РЕН: Макбет — ідеальний трагічний герой.
ФІЛІППА: Трагічний недолік — шанолюбство.
Я: (чхаю).
— А леді М. — ідеальна трагічна лиходійка, — додав Джеймс, дивлячись то на Рен, то на Філіппу, наче чекаючи на їхню згоду. — На відміну від Макбета, в неї немає жодних докорів сумління щодо вбивства Дункана, а це фактично торує шлях усім іншим їхнім злочинам.
— То в чому різниця? — спитала Мередіт. — У «Цезарі» все так само. Брут і Кассій вбивають Цезаря і цим прирікають себе на катастрофу.
— Але ж вони не лиходії, еге ж? — спитала Рен. — Тобто Кассій, можливо, лиходій, але Брут робить те, що робить, для блага Риму.
— Не тому, що я любив Цезаря менше, а тому, що я більше любив Рим[27], — процитував Джеймс.
Річард нетерпляче фиркнув і поцікавився:
— До чого ти хилиш, Рен?
— До того, що і я, — відповів Александр, подавшись уперед до самого краєчка канапи, так що коліна підібганих ніг опинилися в нього аж біля грудей. — «Цезар» — трагедія зовсім іншої категорії, ніж «Макбет».
МЕРЕДІТ: Тоді якої?
АЛЕКСАНДР: А хрін його знає.
ФРЕДЕРІК: Ллександре!
АЛЕКСАНДР: Перепрошую.
— Гадаю, ви все надто ускладнюєте, — промовив Річард. — І в «Цезарі», і в «Макбеті» розклад однаковий. Трагічний герой — Цезар. Трагічний лиходій — Кассій. Ні се ні те — Брут. Припускаю, між ним і Банко можна поставити знак рівності.
— Чекайте-но, — втрутився я. — То це ж виходить, що Банко...
Але мене перебив Джеймс.
— Тобто ти вважаєш, що трагічний герой — Цезар? Річард знизав плечима.
— А хто ж іще?
Філіппа тицьнула в Джеймса:
— Та, власне...
— Це має бути Брут, — промовив Александр. — Антоній чітко дає це зрозуміти в п’ятій сцені п’ятої дії. Там твоя репліка, Олівере. Що саме він каже?
Я: Так, Брут був найшляхетнішим із римлян. Всі змовники... (пчхи!) ...що Цезаря вбивали, Зробили це від заздрості, лиш Брут При цьому думав про загальне благо, З високих убиваючи спонук[28].
— Ні, — наполягав Річард. — Брут не може бути трагічним героєм.
Джеймс здавався прикро враженим.
— Але чому ні?!
Річард мало не розреготався, завваживши вираз його обличчя.
— Та тому, що в нього аж чотирнадцять трагічних вад! — вигукнув він. — А в героя має бути лишень одна!
— У Цезаря це шанолюбство, так само як і в Макбета, — втрутилася Мередіт. — Тут усе просто. Єдина трагічна вада Брута — це те, що він достатньо дурний, щоб дослухатися до Кассія.
— Але як Цезар може бути героєм? — спитала Рен, дивлячись то на одного, то на іншу. — Він же ж помирає в третій дії!
— Так, але п’єса ж названа на його честь! — видихнув Річард із притиском, у голосі в нього вчувалося роздратування. — Так само як усі інші трагедії названі на честь головного трагічного героя!
— Овва... — невиразно озвалася Філіппа. — Ти що, і справді збираєшся доводити власну точку зору, виходячи з назви п’єси?..
— А я й досі прагну почути, що ж там за чотирнадцять вад таких... — докинув Александр.