— Хто тут?
— Олівере? — голос був Джеймсів.
— Так, — озвався я. — Де ти?
Він вигулькнув поміж двох чорних сосон. Обличчя здавалося блідим овалом у потемку. Джеймс був убраний у стрій, подібний до мого, але на плечах мав срібні еполети.
— Я так і сподівався, що моїм Банко будеш ти... — промовив він.
— Мабуть, я маю тебе привітати, всевладний тане...
Тепер, коли мої підозри підтвердилися, я відчув маленький проштрик гордості.
Водночас мене охопило непевне погане передчуття, якесь незрозуміле сум’яття. Не дивно, що Річард так засмутився, коли розподілили ролі...
Північ. Віддалений подзвін дзиґарів на каплиці розкраяв незрушне нічне повітря, і Джеймс щосили стиснув мою руку.
— Ударив дзвін. Пора мені. Іду!
Дункане, дзвін скорботний, що гуде,
Тебе у рай чи в пекло проведе[30].
Він відпустив мене і зник у тінях гущавника.
Я пішов слідом, але тримався трохи віддалік — ану як знову зашпортнуся і звалимося вже обидва?..
Смуга дерев на північному березі між пляжем і Холлом була густою, але вузькою, і незабаром поміж гілками я помітив тьмяно-помаранчеві відблиски вогнища. Джеймс — я тепер уже чітко бачив його чи принаймні його обрис — зупинився, і я навшпиньки підійшов ближче.
На пляжі зібралося кількасот людей. Деякі щільно вмостилися на лавках. Інші тісними маленькими групками влаштувалися просто на піску — їхні чорні силуети вирізнялися на тлі яскравого багаття. Гуркіт грому заглушив плюскіт хвиль і потріскування вогню. Глядачі захоплено зашепотілися, коли небо в нас над головами, лиховісно пурпурове, наче написане олійними фарбами, підсвітила біляста блискавка.
Потім на березі запала тиша, аж раптом пролунав чийсь високий дзвінкий голос:
— Дивіться!
До берега поверхнею озера наближався якийсь темний огром, щось довге й округле, схоже на спину лохнеського чудовиська.
— Що це? — видихнув я.
— Відьми, — повільно озвався Джеймс. Відблиск полум’я танцював червоними лелітками в його зіницях.
Коли монструозна почвара підсунулася ближче, поступово набуваючи чітких обрисів, я зрозумів, що це перевернутий догори дриґом човен. Судячи з висоти корпусу над водою, під ним було достатньо місця для повітряної кишені. Човен наблизився, на мить поверхня озера зробилася гладенькою, наче скло. Аж тоді нею пішли брижі, озеро здригнулося, і з води повстали три постаті. Глядачі хором йойкнули.
Дівчата радше скидалися на привидів, а не на відьом. Гладенькі мокрі пасма закривали обличчя, напівпрозорі білі сукні облягали руки й ноги, вилися за ними цівками туману. Коли вони щойно з’явилися з води, з їхніх пальців скрапувало, а тканина так обліплювала тіла, що легко було зрозуміти, хто з них хто, хоч голів вони не підіймали. Ліворуч була Філіппа — її довгі ноги й вузькі стегна ні з чиїми не сплутаєш. Праворуч — Рен, нижча й тендітніша за подруг. А посередині — Мередіт, з розкішними безсоромними вигинами під тонкою білою тканиною. У моїх вухах застугоніла кров. На мить ми з Джеймсом забули один про одного.
Мередіт підвела підборіддя, щоб пасма волосся зісковзнули з чола і відкрили обличчя.
— Щоб знов зійтися нам усім,
Сигналом буде дощ чи грім? — спитала вона. Голос її прозвучав низько й соковито в духмяному повітрі.
— Діждемося, щоб стихнув бій,
Тоді збираймося мерщій! — відповіла Рен грайливо.
— Але ж не в темряві нічній, — а це вже був голос Філіппи, гортанний і зухвалий.
Звідкілясь із хащі докотився гуркіт барабану, і глядачі затремтіли від захвату. Філіппа озирнулася на звук, просто в бік стежки, де ми з Джеймсом ховалися поміж тінями.
— Барабан, барабан!
Йде Макбет, відважний тан! — Мередіт рвучко здійняла руки, що досі безвольно висіли, і двоє інших дівчат наблизилися до неї. Усі втрьох взялися за руки.
— Хай у цей вечірній час
Забреде Макбет до нас.
Хай не стріне у степу
Ані скирту, ні копу,
Ні притулку, ні багаття.
Вони встали трикутником і здійняли відкриті долоні до неба.
— Стій! Здійснилося закляття, — вигукнула Мередіт.
Джеймс раптом втягнув у себе повітря, наче до того навіть не дихав, — і зробив крок у коло світла.
30
Тут і далі, якщо не вказано інше: Вільям Шекспір, «Макбет», цитовано за перекладом О. Грязнова.