Мені б його схопити за руків’я... — він заходився щось намацувати в порожньому повітрі перед собою.
— А, ти не дався! Та тебе я бачу!
Цей монолог я ніколи не сподівався від нього почути. Джеймс був надто бездоганним, щоб говорити про кров і вбивство від імені Макбета, але зараз, у червоних відблисках полум’я, він уже не здавався схожим на янгола. Натомість у його красі з’явилося щось диявольське — щось заборонене.
— Твердь земна,
Моїх не слухай кроків, щоб каміння
Не заволало: «Стій!» і ненароком Не сполохнуло тишу, повну жаху, Що ночі цій так личить... Я грожу, Але слова рішучість не розбудять. Слова — вода: вони лиш волю студять. Ударив дзвін. Пора мені. Іду!
Він ще раз прокляв Дункана й вислизнув, щоб зустрітися зі мною в потемку. Глядачі шепотілися, чекаючи, поки почнеться наступна сцена.
— А тепер що? — спитав я, коли Джеймс опинився поруч. — Здається... стривай.
Він відсахнувся, врізавшись у мене.
— Що?
— Геката! — просичав він.
Перш ніж я встиг зрозуміти, про що йдеться, з води стрімко випірнув Александр. Глядачі вражено зойкнули, коли збурена вода навколо нього ринула назад до озера. Він був мокрий, голий до пояса, з неприборканими кучерями навколо обличчя. Александр закинув голову і завив у небо, що той вовк.
— Дідько як є, — пробурмотів я.
З озера знову виринули дівчата.
— Що сталось? Ти не в гуморі, Гекато? — не встигла Мередіт завершити свою репліку, як Александр ухопив її за карк, навсібіч розбризкуючи воду.
— Я зла на вас, зухвалі і уперті! — прогарчав він. —
Як ви могли про таємниці смерті,
Свої не стримавши роти,
Макбету все розповісти,
Не втаємничивши в діла
Хоча б мене, царицю зла!
Джеймс раптом ухопив мене за руку.
— Олівере... — видихнув він. — «Занадто схожий ти на привид Банко...»!
— Дідько!.. Дідько!!!
Він затягнув мене до повітки, двері за нами зрадницьки рипнули. Тут, усередині, уся підлога була захаращена веслами й рятівними жилетами, так що насилу знайшлося місце, щоб стати обличчям до обличчя. На нижній полиці чекало п’ятилітрове цебро.
— Хай йому грець... — пробурмотів я, наспіх розстібаючи куртку. — Скільки, на їхню думку, нам знадобиться крові?
— Схоже, що ціле море... — озвався Джеймс, схилившись і піднімаючи накривку. — Халепа, оце воно тхне...
Солодкавий, гнилий сморід наповнив приміщення, а я тим часом намагався скинути із себе чоботи.
— Здається, за правдоподібність маємо нарахувати їм додаткові бали...
Моя рука заплуталася в рукаві.
— Трясця, трясця, трясця!!! Я застряг! Хай йому всяка всячи... Джеймсе, допоможи!!!
— Цить! Зараз! — Він підступився, смикнув сорочку за край, зриваючи її з мене через голову. Я заплутався головою в комірі, врізався в Джеймса...
— Ці штани можна кров’ю поливати? — спитав він, хапаючи мене за пояс, щоби втримати на ногах.
— Ну не піду ж я голяка!
Він узяв відро.
— Так, і справді. Рота закрий.
Я квапливо стулив губи й заплющив очі, а він вихлюпнув мені на голову відро, наче під час якогось збоченого поганського хрещення. Я зафиркав і закашлявся, коли рідина ринула на лице.
— Що це ще за гівняна бридота?
— Не знаю. А ще навіть не уявляю, скільки в тебе часу... — він потягнувся до моєї голови. — Не рухайся, — Джеймс розтер «кров» по моєму обличчю, грудях і плечах, запустив зашмаровані червоним пальці у волосся, щоб воно стало сторч.
— Отак-от... — якусь мить він просто дивився на мене водночас із огидою і захватом.
— То як я виглядаю?
— Офігезно... — видихнув він і підштовхнув мене до дверей. — Іди вже!
Зашпортуючись, я вибрався з повітки й чкурнув до дерев, лаючись, коли гостра рінь і соснова глиця штрикали мої босі ступні. Авжеж, чекати на північ, гадки не маючи, кого перестрінеш у темряві, було доволі моторошно, але існувала ще одна проблема. Я знав лише власні сцени, тому навіть не уявляв, скільки часу маю до тієї миті, коли муситиму вийти привидом Банко. Якась гілка шмагнула мене по обличчю, але я не звернув на це уваги й уперто дибуляв угору пагорбом, перечіпаючись через каміння, корені дерев та пагони рослин. Ще одна подряпина на мармизі — то дрібниці, я вже й так був по вуха в крові. Шкіра здавалася липкою, вистигаючи на свіжому нічному повітрі, серце знову заходилося — почасти через виснажливий шлях до стежки, почасти через страх проґавити свій другий вихід.