— Привиди не брешуть.
Бо недаремно ж з посмішкою Банко
Як на нащадків дивиться на них... — видихнув Джеймс.
Я опустив руку, і постаті зникли, розчинилися в потемку, що оточував нас зусібіч, наче їх і не було зовсім. Ми з Джеймсом стояли біля вогнища — нас розділяло не більше трьох метрів. Я виблискував ясно-червоним, моторошний і закривавлений, наче новонароджене немовля. Обличчя мого друга було білим-білісіньким.
— Хіба не так? — видихнув він, звертаючись, як здавалося, до мене. Запала дивна тиша, яка щомиті важчала. Ми обидва подалися вперед, не зрушивши з місця, наче чекали, що зараз щось станеться. Але між нами раптом вигулькнула Мередіт.
— Звичайно, так, — промовила вона, і Джеймс нарешті відвернув від мене погляд. — Та не засмучуйся, дивак.
Він дозволив відвести себе назад до вогнища, до звабливих проявів відьомської уваги. Я піднявся нагору сходами, зупинився там і завмер — привидом, який переслідував Макбета. Двічі Джеймсів погляд повертався до мене, але глядачі дивилися лише на дівчат. Ті кружляли біля багаття, реготали в грозове небо, а потім знову заспівали. Джеймс якусь мить нажахано витріщався на них, а тоді відвернувся й чкурнув геть від вогнища.
ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!
Дужче, зілля, клекочи!
Зуб акули, жовч козла,
Гілка тиса, що була
Потай зрізана в пітьмі, Труп дитини, що в тюрмі Придушила шльондра-жінка, Жида грішного печінка...
Мередіт та Рен і досі танцювали, їхні рухи були дикими й шаленими. Філіппа тим часом здійняла в руках казан, який був закопаний глибоко в пісок. Багряна густа рідина коливалася в ньому — це була та ж сама бутафорська кров, що зараз лоскотала мою шкіру.
ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!
Дужче, зілля, клекочи!
З павіана кров цідіть І відвар уже студіть.
Філіппа перекинула казан. Почувся нудотний сплеск, і все занурилося в пітьму. Глядачі посхоплювалися з місць, ревучи від захвату й сум’яття. Я помчав назад, у свій прихисток під деревами.
Коли на березі ввімкнулося світло — тьмаві помаранчеві ліхтарики, що химерно блимали вздовж води, — пляж вибухнув криками, реготом та оваціями. Я стояв, зігнувшись, в прохолодному лісовому потемку, зіпершись долонями в коліна, і важко дихав. Мені здавалося, ніби я щойно дивом вибрався з-під зсуву лавини. Усе, чого мені зараз кортіло, — це знайти інших четвертокурсників і разом із ними полегшено зітхнути.
Але на тихе спокійне святкування можна було навіть не розраховувати. Гелловін вимагав воістину бучного гуляння, справдешньої вакханалії, і почалося все це вже незабаром. Коли викладачі й боязкі студенти першого та другого курсів пішли, звідкілясь виринули наче витворені залишками відьомської магії кеги, а з колонок, що так моторошно посилювали Річардів голос, ринула музика. Александр з’явився першим з наших, вибравшись із озера, немов ожилий потопельник. Шанувальники й друзі з інших факультетів (перших було чимало, других — хіба декілька) оточили його зусібіч, і він заходився розважати їх оповідкою про те, як понад годину просидів у воді. Я ще трохи постояв у безпечному сховку під деревами, добре усвідомлюючи, що з маківки до п’ят у бутафорській крові, тож поза увагою залишитися не вийде.
Лише помітивши Філіппу, я зважився нарешті вийти на пляж.
Щойно я потрапив на світло, мене почали вітати, плескати по спині й куйовдити волосся, доки не збагнули, який я липкий. Коли я дістався до Філіппи, в руках у мене було вже дві пластянки з пінистим пивом, які хтось устиг мені втелющити.
— На, тримай! — я простягнув їй один зі стаканчиків. — Веселого Гелловіна!
Вона глянула на моє закривавлене лице, на брудні босі ноги, знову підвела очі на обличчя.
— Нівроку костюмчик.
Я смикнув Філіппу за рукав сукні — та була досі мокра і майже прозора.
— Твій мені більше до вподоби.
Вона закотила очі.
— Як гадаєш, цього року нас усіх примусять роздягтися догола?
— Ну, в нас іще різдвяний карнавал попереду.
— Боже милий, бодай тобі заціпило...
— Інших бачила?
— Мередіт пішла шукати наш Моторошний Голос. А де Джеймс і Рен — зеленого поняття не маю.
Александр перепросив у слухачів і втиснувся поміж нами, обійнявши за шиї.
— А незлецьки все пройшло, га? — промовив він. І додав: — Хай йому грець, Олівере, ну ти й нечупара!
— Не нечупара, а Банко. — Обидві мої сцени він провів під перевернутим човном.