Рен зморено всміхнулася нам і промовила:
— О гідний слави, доблесний кузен!
Джеймс провів її очима, поки вона проштовхувалася крізь натовп. Мередіт зазирнула до його напівспорожнілої пластянки, забрала її й потягнулася за моєю.
— Стійте тут, — промовила вона. — Я зараз принесу ше випити.
— Чудово, — озвався я. — Чекаю не дочекаюся.
Коли вона пішла, Джеймс розвернувся до мене й спитав:
— З тобою все гаразд?
— Так, — кивнув я. — Усе нормально.
Зі скептичної посмішки я зрозумів, що він мені не вірить, але Джеймс милосердно змінив тему.
— Знаєш, а вигляд у тебе й справді жахливий. Ти мене до напівсмерті налякав, коли вигулькнув із-за дерев.
— Джеймсе, агов, ти ж сам зі мною це зробив!
— Еге ж, тільки тоді, у темряві, у тій повітці, воно було не так лячно. А потім, коли ти з’явився на світло, та ще з таким виразом обличчя...
— Що ж... — промовив я. — За кров’ю він з’являвся... Кров — за кров!
— Еге ж... З тобою гиркатися не варто...
— Повертаю комплімент, — озвався я. — 3 тебе вийшов на диво переконливий лиходій.
Він знизав плечима.
— Та краще вже лиходієм буду я, ніж Річард. У нього такий вигляд, наче він ладен когось вколошкати.
Я знову глянув у бік лавок. Річард і Рен сиділи пліч-о-пліч, схиливши одне до одного голови. Він щось говорив, лиховісно насупившись і втупившись у власні долоні. Неспокій, що вже вгамувався був, знову зринув на поверхню. Я сказав собі, що в мене просто крутить у животі, що я забагато випив за такий короткий проміжок часу...
— ...це — повість,
Яку дурний писака розповів
Із пристрастю й завзяттям, та без змісту... — промовив я. — Не зважай на нього.
Минула ще година, а може, навіть дві чи три. Небо було таким темним, що важко було визначити, скільки точно тривала гулянка, якщо лише не вимірювати плин хвилин кількістю спожитих напоїв. Я загубив лік після сьомого, але руки в мене повсякчас були зайняті. Студенти молодших курсів уже рушили назад до Холлу, пробираючись із реготом і лайкою поміж дерев, перечіпляючись за коріння, що стирчало з-під землі, і розхлюпуючи залишки пива просто на себе. Четвертокурсники з усіх факультетів і кілька третьокурсників, з тих, що молоді та ранні, лишилися.
Хтось вирішив, що розходитися, поки всі не вимокнуть до рубця, не годиться, і почалися непевні й хиткі півнячі двобої.
Після десятка раундів чемпіонами стали Александр із Філіппою. Вони скидалися радше на одне ціле, а не на двох окремих людей. Довгі ноги Філіппи так міцно обплели Александрові плечі, що ці двоє нагадували моторошних сіамських близнюків. Він стояв по пояс у воді, ледь погойдуючись, притримуючи Філіппу за коліна. На відміну від Мередіт, Александрове сп’яніння було очевидним, але, схоже, робило його непереможним.
— Хто наступний?! — горлав він. — Нездоланні, от ми хто!
— Якщо тебе все ж таки хтось здолає, будемо завершувати? — поцікавився Джеймс.
Решта наших сиділа на піску, босими ногами до озера. Забуті пластянки з напоями обтяжували пальці. Повітря було несподівано теплим як для жовтня, але прохолодна вода лоскотала ступні й нагадувала, що зима вже скоро.
Александр ледь похилився ліворуч і відпустив ногу Філіппи, щоб тицьнути рукою в наш бік; їй довелося вхопитися за іншу його руку, щоб не впасти.
— Хтось із вас, чуваки, — промовив він.
Я глянув на Джеймса й хитнув головою. Нас цілком улаштовувало просто критикувати їх і підбадьорювати, поки вони розправлялися із залишками третього курсу.
МЕРЕДІТ: Я назад до води не потнуся.
Філіппа: Що сталося, Мер? Не любиш жорсткої гри?
Десь із три десятки глядачів заулюлюкали й засвистіли.
МЕРЕДІТ: Я знаю, що ти робиш. Під’юджуєш мене.
ФІЛІППА: Звісно. А виходить?
МЕРЕДІТ: Зараз на власні очі побачиш, сучко. Стережися!
Глядачі загорлали, а Філіппа вишкірилася. Мередіт звелася, струсила із себе пісок і гукнула через плече:
— Ріку, агов! Час провчити цих бовдурів!
Річард, який зволів-таки спуститися на пляж, сидів десь за метр позаду нас.
— Ні, — озвався він. — Шийся в дурепи, якщо вже так кортить. Я збираюся залишитися сухим.
І знову регіт, уже зневажливіший. (Мередіт багато хто любив, але в неї було чимало заздрісників, тому будь-яку її невдачу декілька людей залюбки смакували.)
— Чудово, — сказала вона прохолодно. — А я піду.
Мередіт підсмикнула спідницю й зав’язала її вузлом на стегнах. А тоді увійшла у воду, озирнулася й гукнула:
— Ти йдеш, Олівере?
— Хто, я?