— От, — Александр витяг з кишені зіжмаканий стос десяток, розрівняв їх і тепер перераховував на столі. — Тут п’ятдесят доларів.
— І нащо? — поцікавилася Мередіт. — Хочеш приватний танець?
— А ти що, тренуєшся на майбутнє?
— Поцілуй мене в дупу.
— Попроси як годиться.
— То за що п’ятдесят баксів? — спитав я, щоб перепинити їх. Мередіт з Ллександром завжди були найчорноротішими з нас усіх, і перелихословити одне одного було для них предметом якоїсь збоченої гордості. Лише дай їм волю — гиркатимуться всеньку ніч.
Александр постукав по стосу десяток довгим пальцем.
— Закладаюся на п’ятдесят баксів, що просто зараз визначу, хто кого гратиме, і не помилюся.
Ми п’ятеро зацікавлено ззирнулися. Рен і далі супилася, дивлячись у полум’я каміна.
— Гаразд, послухаємо, — втомлено зітхнувши, промовила Філіппа, наче цікавість нарешті взяла над нею гору.
Александр відкинув з обличчя норовливі чорні кучері й почав:
— Ну, Річард без варіантів буде Цезарем.
— Це тому, що всі ми потайки мріємо його вбити? — поцікавився Джеймс.
Річард звів темну брову.
— Еt tи, Вrиtе?[8]
— Sic semper tyrannis, — озвався Джеймс, ручкою, наче кинджалом, різонувши по горлу. — Так завжди стається з тиранами.
Александр указав спочатку на одного, потім на другого.
— Отож-бо, — промовив він. — Джеймс буде Брутом, бо він завжди грає хороших хлопців, а я буду Кассієм, тому що завжди граю поганців. Річард і Рен не можуть бути подружжям, тому що це вийде просто збочення якесь, отже, Рен буде Порцією, Мередіт — Кальпурнією, а ти, Піп, у нас знову травесті.
Філіппі, роль якій було підібрати складніше, ніж Мередіт (фам фаталь) або Рен (інженю), доводилося перебиратися в чоловіка, коли в нас закінчувалися пристойні жіночі ролі — а в шекспірівському театрі таке траплялося часто-густо.
— Краще вбийте мене, — озвалася вона.
— Зачекай, — втрутився я, наочно підтверджуючи Річардову теорію щодо того, що під час розподілу ролей мені завжди залишаються самі вишкребки. — А я ж тоді хто?
Александр, ледь примружившись, якийсь час роздивлявся мене. Потім провів кінчиком язика по зубах.
— Можливо, Октавій, — вирішив він нарешті. — Лнтонія тобі не дадуть — тільки не ображайся, але ти просто недостатньо показний. Лнтонієм у нас буде цей набрида з третього курсу... ну, як його?
ФІЛІППЛ: Річард Другий?
РІЧАРД: Ну дуже смішно. Ні. Колін Гайленд.
— Просто супер, — я знову втупився в текст «Перікла», який передивлявся, здається, уже всоте. Я й близько не був таким обдарованим, як вони, а тому, схоже, мені судилося довіку грати другорядні ролі в чужих історіях. Я вже бознаскільки разів питав себе: це мистецтво наслідує життя чи навпаки?
АЛЕКСАНДР: Ставлю п’ятдесят баксів, що ролі розподілять саме так. Хтось хоче побитися об заклад?
МЕРЕДІТ: Ні.
АЛЕКСАНДР: А чому ні?
ФІЛІППА: Тому що саме так усе й буде.
Річард реготнув і звівся з крісла.
— Сподіваймося... — він рушив до дверей і дорогою зупинився, щоб ущипнути Джеймса за щоку. — Принце, добраніч! [9]
Джеймс відмахнувся від Річардової руки записником, відтак знову демонстративно сховався за ним. Мередіт луною розсміялася слідом за Річардом і промовила:
— У гніві ти один з найгарячіших задирак в Італії! [10]
— Чума на ваші два роди![11] — пробурмотів Джеймс.
Мередіт потягнулася з тихим, спокусливим стогоном і підвелася з канапи.
— Спатусі? — поцікавився Річард.
— Так. Після Александрових слів усе це взагалі позбавлене сенсу.
Книжки свої вона так і полишила розкиданими на низькому столику перед каміном, і там-таки — порожній келих з півмісяцем помади на вінцях.
— Добраніч, — промовила вона, не звертаючись ні до кого конкретно. — Хай бог помагає.
Удвох вони зникли в коридорі.
Я потер очі, в яких від читання впродовж декількох годин поспіль уже починало неабияк пекти. Рен пожбурила книжку собі за спину, і я здригнувся, коли та гепнулася на канапу біля мене.
РЕН: До біса все це!
АЛЕКСАНДР: Оце так бойовий настрій!
РЕН: Краще я просто читатиму Ізабеллу.
ФІЛЛІПА: Краще просто йди до ліжечка.
Рен повільно звелася, покліпала, щоб позбутися відбитку полум’я в очах.
— Либонь, лежатиму без сну всю ніч, повторюватиму монолог, — зізналася вона.
— Курнеш? — Александр допив свій скотч (уже вкотре) і тепер скручував на столі косяк. — Можливо, допоможе розслабитися.