— Річарде, агов... — обережно почав був Александр. — Це, взагалі-то, триндець...
— Але ж із ним усе гаразд? Джеймсе, агов?
Джеймс підвів на нього очі. Дивився знизу вгору, погляд у нього був крицево-ясний і твердий. Запала тиша, і в мене раптом виникло дурнувате відчуття, що ми самі й усе навколо нас — скляне. Мені лячно було дихати, лячно поворухнутися, лячно, що зараз щось розіб’ється на друзки.
— Ми просто грали, — промовив Річард із тонкою посмішкою. — Це просто гра.
Мередіт ступила вперед і опинилася між Річардом і всіма нами.
— Іди звідси, — промовила вона. Річард розтулив рота, але вона не дала йому сказати ані слова. — Повертайся до Замку і лягай спати, перш ніж утнеш іще якусь дурість і тебе звідси випруть.
Вона була схожа на фурію, очі палали, волосся лежало на плечах мокрими заплутаними пасмами.
— Іди, кажу! Просто зараз!
Річард розлючено глипнув на неї, роззирнувся, глянув на нас, а відтак розвернувся й неквапом рушив угору пагорбом. Мене накрила хвиля полегшення, у голові запаморочилося — наче в затерплій кінцівці відновився кровообіг.
Щойно Річард зник у тінях попід деревами, Мередіт здулася.
— Господи боже мій... — вона зігнулася навпіл, притиснула долоні до очей, її вуста скривилися, наче вона щосили намагалася не розридатися. — Джеймсе, мені так шкода...
Він відштовхнувся руками і сів на піску, схрестивши ноги.
— Усе гаразд, — промовив він.
— Ні, не гаразд... — вона й досі ховала обличчя в долонях.
— Це не твоя провина, Мер, — озвався я. Сама думка про те, що Мередіт може заплакати, здавалася такою химерною і тривожною, що я не був упевнений, чи годен це побачити.
— Ти за нього не відповідаєш, — промовила Філіппа. Вона глянула на Рен, яка стояла, втупившись у землю. По її щоках струміли сльози, зависали на підборідді й зривалися в пісок. — Ніхто з нас за нього не відповідає.
— Як шаленіла буря уночі! — промовив Александр значно тверезішим голосом, ніж пів години тому. — Дідько, ну й паскудство...
Мередіт нарешті опустила руки. Очі в неї були сухими, але губи здавалися порепаними й безбарвними, наче її от-от знудить.
— Не знаю, як усі, а я хочу помитися й лягти. А тоді впродовж принаймні восьми годин вдавати, буцімто нічого не сталося.
— Гадаю, сон нам усім не завадить... — озвалася Філіппа. Зусібіч почувся схвальний гомін.
— Ідіть, народе, — промовив Джеймс. — Я ще... словом, я вас наздожену за мить.
— Упевнений? — спитав Колін.
— Так. Зі мною все добре, просто хочу хвилинку посидіти.
— Гаразд.
Усі неквапом рушили геть із пляжу. Мередіт пішла першою, ще раз провинно глянувши на Джеймса, а потім, незрозуміло чому, на мене. За нею — Філіппа, обіймаючи Рен за плечі. Колін з Александром удвох попрямували стежкою вгору. Я затримався, заявивши, що маю забрати з повітки костюм.
Коли я повернувся, Джеймс сидів там-таки, де ми його залишили, і дивився на озеро.
— Посидіти з тобою? — спитав я. Мені не хотілося лишати його на самоті.
— Будь ласка, — промовив він тихо. — Я просто не можу їх зараз бачити... нікого з них.
Я кинув речі й опустився на пісок поруч із Джеймсом. Негода за час вечірки якось непомітно минула. Зараз небо було безхмарним і тихим, зірки зацікавлено піддивлялися за нами зі склепіння кольору індиго. Поверхня озера теж була незрушною, і я раптом подумав, які ж вони брехуни — і небо, і вода. Безбурні, спокійні, чисті — наче нічого не сталося. А воно таки сталося, і так, як доти, тепер ніколи вже не буде.
Кілька впертих краплинок води так і залишилися в Джеймса на щоках. Він був зараз сам на себе не схожий. Здавався таким тендітним, що я боявся до нього доторкнутися. Він хотів був щось сказати, можливо, покликати мене на ім’я, але вийшла сама лише тінь звуку, і він затнувся, притиснувши тильний бік долоні до вуст. У моїх грудях запекло, але боліли не м’язи, не кістки — ніби якесь вістря прохромило наскрізну діру. Я зважився потягнутися до Джеймса. Він коротко судомно видихнув, тоді почав дихати вже рівніше. Ми довго мовчки сиділи поруч, я обіймав його за плечі.
Озеро, широка темна гладінь, прозирало потім у кожній зіграній нами сцені — наче декорація з поставленої колись вистави, зсунута за лаштунки, де про неї швидко забули б, якби нам не довелося щодня її проминати. Щось незворотно змінилося за ці кілька похмурих хвилин, які Джеймс провів під водою; наче брак кисню змусив усі наші молекули скластися наново.
ДІЯ ДРУГА
ПРОЛОГ