Коли я вперше за десять років проминаю браму в’язниці, сонце висить сліпучою білою кулею в блякло-сірястому, як помиї, небі. Я й забув, який він величезний, цей зовнішній світ. Попервах мене просто паралізує його безмежність — наче золоту рибку, яку без жодного попередження викинули до океану. А тоді я бачу Філіппу, що прихилилася до автівки. Світло відбивається від її окулярів-авіаторів. Насилу стримую бажання помчати до неї.
Ми обіймаємося міцно, по-братерському, хоча пригортаю я її довше, ніж пригортав би брат. Вона така надійна, така знайома — і це мій перший за тривалий час контакт із людиною, якій до мене не байдуже. Я ховаю обличчя в її волосся. Воно духмяніє мигдалем; я вдихаю цей аромат якомога глибше, притискаю долоні до її спини, щоб відчути, як б’ється її серце.
— Олівере... — Філіппа зітхає і стискає мою потилицю.
На якусь божевільну мить здається, що я зараз розридаюся. Коли я нарешті відпускаю Філіппу, вона всміхається. Зовні анітрохи не змінилася. Ще б пак, адже вона навідувала мене що два тижні, відколи я потрапив за ґрати. До мене приходили тільки вона й Колборн, більше ніхто.
— Дякую, — кажу я.
— Це ж за віщо?
— За те, що ти сьогодні тут.
— Не винна я так само, як і ти... — каже вона, поклавши руку мені на щоку, — Моє дитя, мій бідний в’язню...[39] — усмішка її згасає, і вона прибирає долоню. — Ти впевнений, що цього хочеш?
На мить чи дві я всерйоз замислююся — чи справді я цього хочу. Але відтоді, як Колборн востаннє мене навідав, я тільки те й роблю, що обмірковую, тому вже все вирішив.
— Так, упевнений.
— Гаразд, — вона прочиняє дверцята з водійського боку. — Сідай.
Я вмощуюся на пасажирському сидінні. Там лежать охайно складені чоловічі джинси й футболка. Я кладу їх собі на коліна, а Філіппа тим часом заводить двигун.
— Це чиї речі — Міло?
— Він не заперечуватиме. Я вирішила, що ти не захочеш повернутися в тому ж одязі, в якому поїхав.
— Це не той самий одяг.
— Ти чудово розумієш, про що я, — каже вона. — Він тобі замалий. Схоже, ти набрав кілограмів десять. Хіба зазвичай люди за ґратами не марніють?
— Ні, якщо збираються вийти цілими й неушкоджени-ми, — відповідаю я. — Там, до речі, не так і багато варіантів дозвілля.
— То ти постійно тренувався? Говориш нині — ну просто викапана Мередіт...
Злякавшись, що зашаріюся, я намагаюся якомога непомітніше зняти сорочку. Філіппа наче дивиться на дорогу, але окуляри в неї дзеркальні, тож достеменно визначити напрямок її погляду важко.
— Як вона? — питаю я, розгортаючи чужу футболку.
— Точно що не бідує. Ми не дуже спілкуємося. Власне, усі ми не дуже спілкуємося.
— А як Александр?
— Досі в Нью-Йорку, — каже вона, і це аж ніяк не відповідь на моє запитання. — Приєднався до театру, що ставить дуже круті імерсивні штуки[40]. Просто зараз грає Клео-патру на якомусь складі, серед кучугур піску й живих змій. Арто[41] та й годі. Далі в них запланована «Буря», але це, мабуть, буде остання вистава за його участі.
— Чому?
— Тому що потім вони ставитимуть «Цезаря», а він відмовляється грати в цій п’єсі. Вважає, що саме вона нас усіх зламала. Я постійно йому кажу, що це не так.
— То ти гадаєш, саме «Макбет» нас усіх зламав?
— Ні, — вона зупиняється на червоне світло світлофора й дивиться на мене. — Я думаю, що ми вже від початку всі були зламані...
Автівка гарчить, оживаючи, переходить на першу передачу, потім на другу.
— Не знаю, чи так воно, — кажу я, але до цієї теми ми більше не повертаємося.
Якийсь час в автівці панує тиша, а тоді Філіппа вмикає магнітолу. Вона слухає аудіокнигу — Айріс Мердок, «Море, море». Я кілька років тому читав її в камері. Окрім тренувань і спроб лишитися непоміченим, це все, чим може займатися за ґратами шекспірознавець-злеток. Десь на середині десятирічного терміну мене винагородили за хорошу (тобто непомітну) поведінку тим, що замість чищення картоплі доручили розставляти книжки по полицях.
Я знаю сюжет, тому слухаю зараз хіба краєм вуха. Питаю Філіппу, чи можна опустити вікно, й висуваю голову назовні, що той пес. Вона регоче, але нічого не каже. Свіже повітря Іллінойсу, невагоме й летке, лоскоче мені обличчя. Я дивлюся на світ крізь вії, стривожений тим, який він яскравий навіть цього похмурого дня.
Мої думки повертаються до Деллекера, і я замислююся, чи впізнаю його. Можливо, Замок знесли, дерева спиляли, щоб звільнити простір для справжніх гуртожитків, ще й паркан поставили, щоб дітлашня не потикалася на озеро. Можливо, тепер Деллекер схожий на дитячий літній табір, такий самий стерильний і безпечний.
40
Імерсивний театр — одна з популярних форм сучасного інтерактивного театру, де глядача намагаються «занурити» в події, що розгортаються на сцені під час вистави.
41
Антонен Арто (1896-1948) — французький письменник, драматург, реформатор театру, актор, поет, есеїст. У 1927 році Арто став співзасновником «Театру Альфреда Жаррі». Відомий як автор концепції театру жорстокості.