А може, він, як Філіппа, взагалі не змінився. Я й досі уявляю його величним, зеленим, диким, ніби трохи зачарованим, як ліс Оберона або острів Просперо. Є дещо, чого про такі чарівні місцини вам не розповідають: вони не лише прегарні, вони ще й небезпечні. Чого це раптом Деллекеру бути іншим?
Минають дві години, автівку припарковано на довгій порожній під’їзній алеї перед Холлом. Філіппа виходить першою, я неквапом іду за нею. Сам Холл точнісінько такий самий, як раніше, але я дивлюся на озеро, що простерлося за ним і мерехтить у променях безкровного сонця. Ліс навколо такий самий густий і здичавілий, яким я його пам’ятаю, дерева несамовито прохромлюють небо.
— З тобою все гаразд? — питає Філіппа.
Я так і стою біля машини.
— Ще ніхто з людей
Не потрапляв у лабіринт дивніший
За той, в якому заблукали ми[42].
Паніка тихо тріпотить біля самого серця. На мить мені знову двадцять два роки, і я дивлюся, як вислизає крізь пальці моя невинність упереміш із захопленням і жахом. Упродовж десяти років я намагався пояснити, що таке Деллекер у всій його оманливій пишноті, чоловікам у бежевих комбінезонах, які в коледжі не навчалися, та й навіть школу не всі закінчили. Саме так я усвідомив факт, якого за студентських років не хотів помічати: Деллекер був не так навчальним закладом, як сектою. Коли ми вперше увійшли в ці двері, то ще не знали, що стали вірянами дивної фанатичної релігії, згідно з якою нам могли пробачити будь-що, аби лиш то була офіра на вівтар муз. Ритуальне божевілля, екстаз, людські жертвоприношення... Нас що, зачарували? Промили нам мізки? Так, можливо.
— Олівере? —уже м’якше питає Філіппа. — Ти готовий?
Мовчу. Я ніколи не був готовий.
— Ходімо.
Плентаюся за нею слідом. Я збирався на силі, щоб пережити шок від повернення до Деллекера — байдуже, змінився він чи ні, — але чого я точно не чекав, то це раптового болю попід ребрами, схожого на тугу за колишнім коханням. Я скучив за Деллекером. Я нестерпно за ним скучив.
— Де він? — питаю я, порівнявшись із Філіппою.
— Збирався чекати на тебе у «ШексBEER», але я сумнівалася, чи варто тобі зараз туди потикатися.
— Чому ні?
— Там половина персоналу та сама... — вона знизує плечима. — Не знала, чи ти готовий з ними зустрітися.
— Я б радше переймався, чи готові вони зустрітися зі мною... — кажу, бо знаю, що саме про це Філіппа насправді думає.
— Так, — каже вона. — І це також.
Філіппа веде мене крізь центральний вхід — герб Делле-кера, ключ і перо, осудливо витріщається на мене згори, ніби кажучи: «Тобі тут більше не раді». Я не спитав у Філіппи, хто ще знає про моє повернення. Зараз літо, студенти роз’їхалися, але викладачі ж часто затримуються в академії після завершення навчального року... А що, як, завернувши за ріг, я зіткнуся з Фредеріком? А чи з Ґвендолін? Чи, боронь боже, з деканом Голіншедом?..
У Холлі якось незвично порожньо. Наші кроки лунають широкими коридорами, зазвичай такими велелюдними, що будь-який благенький звук просто заглушують. Я зацікавлено зазираю до музичної зали. На вікнах висять довгі білі полотна, світло широкими блідими смугами падає на порожні крісла. Враження таке, що тут мешкають привиди, наче в покинутому соборі.
У їдальні також порожньо. Майже порожньо. За одним зі студентських столиків, обіймаючи долонями філіжанку з кавою і явно почуваючись ні в сих ні в тих, сидить Колборн. Він квапливо схоплюється, простягає мені руку. Я потискаю її без вагань, несподівано радий його бачити.
Я: Шефе.
КОЛБОРН: Уже ні. Минулого тижня здав значок.
Філіппа: Це ж із якого доброго дива?
КОЛБОРН: Узагалі-то це ідея моєї дружини. Мовляв, якщо я збираюся й надалі постійно ризикувати тим, що мене підстрелять, то варто принаймні робити це за грубі гроші.
ФІЛІППА: Як зворушливо.
КОЛБОРН: Вам би вона сподобалася.
Філіппа сміється й одказує:
— Можливо.
— А ви як? — запитує Колборн. — Ще й досі тут?
Він роззирається, роздивляється порожні столи, карнизи стелі — ніби не годен зрозуміти, куди потрапив.
— Власне, ми живемо в Броудвотері, — відповідає Філіппа.
Либонь, це «ми» означає їх із Міло. Я не знав, що вони з’їхалися. Філіппа для мене й досі майже така сама загадка, як і десять років тому, але від цього моя любов до неї не меншає. Я краще за багатьох знаю, що воно таке — ревно зберігати таємниці.
— Улітку ми тут нечасто буваємо.