Колборн киває. Цікаво, чи йому ніяково через Філіппу? Він знає мене, він знав колись нас усіх... але що він відчуває зараз? Чи бачить він підозрювану, дивлячись на неї? Я пильно спостерігаю за ним, сподіваючись, що не доведеться нагадувати йому про нашу угоду.
— Та воно й зрозуміло, чого вам сюди їздити... — досить приязно нарешті озивається Колборн.
— Авжеж, треба визначитися з репертуаром на наступний рік, але це можна робити й у місті.
— Якісь ідеї вже є?
— Плануємо «Дванадцяту ніч» із третьокурсниками. У нас там двоє зі спільною ДНК, вперше після... ну, після Рен і Річарда... — Западає коротка незатишна мовчанка, а тоді Філіппа веде далі: — А що робити з четвертокурсниками, навіть не уявляємо. Фредерік хоче розширити репертуар і спробувати «Зимову казку», але Ґвендолін наполягає на «Отелло».
— А курс цьогоріч нівроку?
— Один із найкращих. Нарешті набрали більше дівчат, ніж хлопців.
— Еге ж, тоді точно нівроку.
Вони обмінюються короткими усмішками, відтак Філіппа значущо дивиться на мене. Ледь помітно зводить брови. Зараз або ніколи.
Я повертаюся до Колборна й собі відтворюю цей її вираз обличчя. Він глипає на годинник.
— Прогуляймося?
— Як скажете, — озиваюсь я.
— Гаразд, — каже він мені, потім озирається до Філіппи. — Ви з нами?
Вона хитає головою, примудряючись водночас усміхатися й супити брови.
— Мені не треба, — відповідає вона. — Я там була.
Колборн примружує очі. Філіппу це не бентежить, вона торкається моєї руки й каже:
— Побачимося ввечері, — а потім виходить з їдальні, і за нею шлейфом тягнуться запитання, які Колборн не встиг поставити.
Він дивиться їй услід, а тоді питає:
— Що їй відомо?
— Геть усе.
Він супиться, очі майже зникають під густими бровами.
— Чомусь усі завжди забувають про Філіппу, — додаю я. — А потім завжди про це шкодують.
Він зітхає, неначе йому бракує сил по-справжньому розлютитися. Якусь мить задумливо споглядає свою каву, але все ж таки залишає філіжанку на столі.
— Ну що ж, — каже Колборн, — веди.
— Куди?
— Тобі краще знати.
Я мовчки розмірковую. Тоді сідаю. Це місце не гірше за інші.
Колборн силувано всміхається.
— Кави хочеш?
— Не відмовлюся.
Він зникає на кухні, де в кутку стоять дві кавоварки. (Вони там уже щонайменше чотирнадцять років. І завжди повні, хоча я ніколи — навіть за свого студентства — не бачив, хто саме їх наповнює.) Колборн повертається з набраним по вінця кухлем, ставить його Переді мною. Я витріщаюся в молочний вир, а Колборн сідає на той самий стілець, із якого за мить до того підвівся.
— З чого мені почати? — питаю я.
Він знизує плечима.
— З чого вважаєш за потрібне. Послухай, Олівере, я не просто хочу дізнатися, що саме тоді сталося. Я хочу знати також, коли це сталося й чому. Хочу зрозуміти.
Уперше за тривалий час ота крихітна проріха в мені, той чорний синець, якого моя душа намагалася позбутися впродовж майже десяти років, починає нити. Колишні почуття повертаються повільно. Гіркота й насолода, душевний розбрат і сум’яття.
— Я б на це не розраховував, — кажу я Колборнові. — Уже он десять років минуло, а я сам так нічого й не зрозумів.
— Тоді, можливо, нам обом це піде на користь.
— Так, можливо.
Я задумливо роблю ковток кави. Вона нівроку, в неї є аромат, на відміну від тієї брунатної бурди з в’язниці, яка й у кращі дні не надто скидалася на каву. Тепло ненадовго вгамовує біль, що бубнявіє у моїх грудях.
— Отже, — починаю я, коли відчуваю, що готовий. Кухоль гріє мені долоні, спогади наркотиком течуть по венах — гострі, як бритва, кришталево прозорі, стрімкі. — Осінній семестр, 1997 рік. Не знаю, пам’ятаєте ви чи ні, але того року осінь видалася теплою.
СЦЕНА ПЕРША
За два тижні до прем’єри в нас була фотосесія для рекламних банерів, і ДИМ перетворився на справдешню божевільню.
Для зйомки нам потрібні були костюми, і всі гасали туди-сюди, з костюмової до репетиційної зали, змінювали краватки, сорочки та взуття, аж доки Ґвендолін нарешті все не влаштувало. Минулорічні вибори надихнули Фредеріка на ідею поставити «Цезаря» як президентські передвиборчі перегони, тому всі ми були вбрані, наче кандидати на посаду в Білому домі. Дивитися на себе в дзеркало було дивно. Дотепер я не мав жодного доладного костюма, а зараз уперше замислився, що міг би вважатися вродливим, якби докладав зусиль. (До того думки про власну привабливість були скороминущими й без жодних наслідків — сприяли цьому й нечисленні дівчата, з якими в мене були романи і які певної миті неминуче усвідомлювали, що Антоніо чи Деметрієм на сцені я їм до вподоби більше, ніж поза сценою, у ролі непоказного самого себе.) Проте на тлі однокурсників я тьмянів. Александр був викапаний мафіозі в переливчастому графітово-сірому, з оніксовою шпилькою для краватки, що виблискувала на грудях. Джеймс, просто бездоганний у глибокому чорнильно-синьому, скидався на спадкоємця якоїсь невеличкої європейської монархії. Але Річард у світлому перлово-сірому, з криваво-червоною краваткою, просто вражав.