Выбрать главу

— Мені ввижається, чи він у цьому костюмі й справді здається ще вищим? — спитав я, визираючи крізь шпарину у дверях до репетиційної зали, де саме встановлювали чорний екран для задника. Річарда покликали першим — «для фото на передвиборчий біґборд», як постійно називала це Ґвендолін.

— Це він через власне его здається вищим... — озвався Джеймс.

Александр витягнув шию, зазираючи до зали поміж нашими головами, і промовив:

— Може, й так. Але мусимо визнати, що чувак має дуже крутий вигляд... — він глянув на мене й додав: — І ти б теж мав, якби навчився як годиться зав’язувати віндзорський вузол.

Я: Що, знову криво?

АЛЕКСАНДР: А сам не бачиш?

Я: А просто поправити не можна?

Александр підчепив мене за підборіддя, щоб я підняв голову, і заходився поправляти краватку, пошепки теревенячи з Джеймсом.

— Чесно кажучи, я радий, що в нас сьогодні ввечері немає репетиції. Щоразу, як треба грати цю довбану «сцену в наметі» під акомпанемент зауважень Ґвендолін, мені хочеться просто лягти й здохнути.

— Власне кажучи, саме так ти й мусиш у цій сцені почуватися.

— Та ну, після вистави нормально бути емоційно вичавленим, але вона робить цю історію настільки реальною, що я дивлюся на тебе поза сценою і ніяк не вирішу, чого ж мені кортить — поцілувати тебе чи прибити.

Я фиркнув, і Александр смикнув мене за краватку.

— Припини соватися.

— Вибач.

У нас за спинами з жіночої гримувальні вигулькнула Філіппа. (Вона мала щонайменше три костюми: зараз це була смугаста брючна двійка, яка їй не личила.)

— Про що мова? — спитала вона пошепки.

АЛЕКСАНДР: Мабуть, завтра смоктатимуся з Джеймсом.

ДЖЕЙМС: Оце мені підфартило.

ФІЛІППА: Буває й гірше. Пам’ятаєш, на «Сні» Олівер зацідив мені довбешкою в обличчя?

Я: На свій захист маю заявити, що намагався тебе поцілувати як годиться, але промазав, бо Пак пустив мені в очі свій сік.

АЛЕКСАНДР: Стільки двозначностей в одному реченні, що я навіть розгубився, з чого почати.

На іншому кінці зали Ґвендолін плеснула в долоні й виголосила:

— Що ж, мабуть, краще вже не вийде... Хто далі? Наші подружжя? Чудово, — вона озирнулася до нас і гукнула: — Філіппо, а знайдіть-но мені дівчат, гаразд?

— Єдине, задля чого я взагалі тут потрібна... — пробурмотіла Філіппа і знову зникла в гримувальні.

— Присягаюся, — похитав головою Джеймс, — якщо їй навесні не дадуть пристойну роль, я бойкотуватиму виставу.

Коли з’явилися інші дівчата, одразу стало зрозуміло, що костюмери саме їм присвятили більшість часу. На Рен була вишукана темно-синя сукня, а на Мередіт — щось червоне, що облягало всі її вигини, наче шар фарби. Її зачіска була дуже об’ємною — просто лев’яча грива та й годі.

— І нащо ми їм? — спитала Мередіт.

— Мабуть що на центральний розгорт, — озвався Александр, роздивляючись її з маківки до п’ят. — Тебе в це заливали чи як?

— Так, — кивнула Мередіт. — А виколупати мене можна хіба вп’ятьох.

Здавалося, це її не тішило, а радше дратувало.

— Та ну, — відгукнувся Джеймс, — певен, охочих не бракуватиме.

Він так це виголосив, що стало остаточно зрозуміло: тішитися й справді немає підстав.

— Джсймсе, агов! — гаркнула Ґвендолін. — Ви мені потрібні тут, і дівчата теж! Ще вчора!

Вони рушили на інший кінець зали. Мередіт обережно переступала блискучими лакованими туфлями-човниками через переплутані дроти.

— Овва... — промовила Філіппа. — Тобто я тепер навіть на дівчину не тягну...

— Тільки не ображайся, — відповів Александр, — але в цьому вбранні — не тягнеш.

— Тиша в залі, будь ласка! — гукнула Ґвендолін, навіть не озираючись.

Філіппа скривилася, наче скуштувала підгниле яблуко.

— Свят-свят-свят... — пробурмотіла вона. — Піду перекурю.

Філіппа не стала розвивати тему, але в цьому й не було потреби. Адже, спостерігаючи за тим, як Ґвендолін і фотограф розставляють Річарда, Мередіт, Джеймса та Рен під прожекторами, годі було не зауважити відвертого фаворитизму. Я зітхнув, не надто цим переймаючись, і заходився роздивлятися Джеймса — він, невимушено чарівний, здається, навіть не помічав камери — а ще те, як Ґвендолін саме підсовувала їх із Рен поближче одне до одного. Александра я слухав хіба краєм вуха, аж раптом той, схилившись до мене, поцікавився: