Выбрать главу

— Ти бачиш те саме, що і я?

— Га?..

— Та ну, роззуй очі на мить, а потім скажи мені, чи ти теж це бачиш.

Спершу я не розумів, про що йдеться. Аж тоді й справді дещо помітив — те, як легенько посмикувався кутик вуст Мередіт, коли Річардова долоня ковзнула по її спині. Вони стояли поруч, ледь розвернувшись одне до одного, але Мередіт не надто скидалася на Кальпурнію, ідеальну дружину політика, закохану в чоловіка до нестями. Її долоня лежала на вилозі Річардового піджака, але якось напружено й неприродно. Річард за наказом фотографа обіймав її за талію. Мередіт ледь посунула руку вгору — так, щоб їхні лікті не стикалися.

— Що, в раю якісь негаразди? — припустив Александр.

Після гелловінського «інциденту», як я це подумки називав, ми всі поводилися так, наче нічого незвичайного не сталося, силкуючись викинути події на пляжі з голови, — мовляв, це була просто п’яна витівка, яка вийшла з-під контролю. Річард недбало перепросив у Джеймса, той так само нещиро прийняв вибачення, і відтоді обоє трималися із холодною чемністю. Усі інші докладали гідних хвали, хоча й заздалегідь приречених на невдачу зусиль повернутися до нормального життя. Але Мередіт стала несподіваним винятком: на початку листопада вона відмовлялася навіть розмовляти з Річардом.

— Хіба вони не сплять знову в одній кімнаті? — поцікавився я.

— Принаймні вчора не спали.

— Звідки знаєш?

Александр знизав плечима.

— Дівчата мені всяке розповідають.

Я скоса глипнув на нього.

— Цікаве щось є?

Коротко на мене глянувши, він відповів:

— Навіть не уявляєш.

Я відчував, як йому кортить, щоб я почав про все розпитувати, тому й не став цього робити. Знову зазирнув до зали, сподіваючись збагнути, що ж там трапилося в Мередіків, але мою увагу відвернув якийсь дрібний рух обіч.

Рен, за вказівкою Ґвендолін, схилила голову на Джеймсове плече.

— От просто тобі ідеальне американське подружжя! — зауважив Александр.

— Еге ж...

Спалах камери. Джеймс неуважно крутив пасмо Рен, але десь іззаду, біля самої потилиці — до кадру це, я впевнений, не потрапило б. Я насупився, примруживши очі, глянув у інший кінець приміщення...

— Александре, ти бачиш те саме, що і я?

Він простежив за напрямком мого погляду з млявою цікавістю. Джеймс і далі накручував локон Рен на палець. Я не міг збагнути, чи вони обоє усвідомлюють, що роблять. Рен усміхалася — можливо, на камеру, — наче людина, яка приховує таємницю.

Александр глянув на мене якось напрочуд сумовито.

— Ти тільки помітив? — спитав він. — Ох, Олівере. Ти такий самий роззява, як і всі вони...

СЦЕНА ДРУГА

Костюмована репетиція наступного вечора була нашим першим прогоном з готовими декораціями. Дванадцять масивних колон тосканського ордеру стояли півколом на горішній платформі. Від неї донизу вів прогін невисоких білих сходів — вони спускалися до Чаші. Так ми називали плаский диск на підлозі — зі штучного мармуру, десь два з половиною метри в діаметрі. Саме там мало відбутися горезвісне вбивство. За колонами м’яко світився задник, перелискуючи всім спектром небокраю, від присмеркової пурпурової заграви до рудуватого світанкового рум’янцю.

Нова декорація — це завжди проблеми, яких зовсім не очікуєш під час перших репетицій, і всі ми повернулися до Замку втомленими й роздратованими. Ми з Джеймсом негайно піднялися до Вежі.

— Мені здається, чи цей прогін і справді тривав годин десять щонайменше? — спитав я, горілиць падаючи на ліжко. Матрац прийняв мене у свої обійми, і я застогнав. Було вже за північ, а ми з п’ятої вечора й не присіли.

— Схоже на те...

Джеймс присів на край ліжка, запустив розчепірені пальці у волосся. Коли він знову підвів голову, я помітив, що виглядає він якимось скуйовдженим, втомленим і навіть трошки хворим. Обличчя здавалося знебарвленим.

Я підвівся на ліктях.

— З тобою все гаразд?

— Тобто?

— Просто ти якийсь ніби... не знаю... зморений, чи що.

— Безсоння.

— Тебе щось непокоїть?

Він кліпнув, дивлячись на мене, наче не зрозумів запитання, а тоді промовив:

— Ні. Усе нормально.

Джеймс звівся, роззувся.

— Ти впевнений?

Він розвернувся до мене спиною, розстібнув джинси й дозволив їм зісковзнути на підлогу.

— Все зі мною гаразд.

Голос його був невиразним, фальшивим, наче хтось натиснув не ту клавішу на фортепіано. Я рвучко підвівся з ліжка й повільно перейшов на його половину кімнати.

— Джеймсе, — промовив я, — ти тільки не зрозумій мене неправильно, але щось я тобі не вірю.

Він глипнув на мене через плече.

— Я виклика більш скромного не бачив[43]... Надто вже добре ти мене знаєш.

Він склав джинси й кинув їх у ногах ліжка.

— То розкажи, що сталося.

Джеймс вагався.

— Мусиш пообіцяти, що нікому не розповіси.

— Не розповім, звичайно.

— А тобі достеменно кортітиме розповісти.

— Джеймсе, — сказав я вже наполегливіше. — Ти взагалі про що?

Він не відповів — просто зняв сорочку й тепер мовчки стояв Переді мною в самому спідньому. Я витріщався на нього — спантеличено, охоплений незрозумілою тривогою. На кінчику язика в мене крутилися десятки запитань, аж тоді я, зашарівшись, опустив нарешті очі... і зрозумів, що саме він намагався мені показати.

— Господи... — я вхопив його за обидва зап’ястки й підтягнув до себе, усе зніяковіння де й поділося. Його руки з внутрішнього боку аж до самих ліктів були вкриті яскравими свіжими синцями. — Джеймсе, це що?

— Сліди від пальців.

Я випустив його лівицю, ніби мене вдарило струмом.

— Що?!

— Сцена вбивства, — промовив він. — Коли я востаннє б’ю його кинджалом, він опускається навколішки, хапає мене за руки, ну й... власне, от.

— Він сам це бачив?

— Певно, що ні.

— Ти мусиш йому показати, — видихнув я. — Може, він навіть не знає, що завдає тобі болю...

Джеймс підвів на мене очі. У його погляді відчувалося роздратування.

— Це ж коли ти сам востаннє залишав комусь такі мітки, не розуміючи, що робиш?..

— Я взагалі ніколи нікому таких міток не залишав.

— Ото ж бо. Інакше б зрозумів.

Я раптом усвідомив, що й досі тримаю його зап’ясток, і рвучко розтиснув пальці. Він похитнувся назад, утративши рівновагу, ніби доти я тягнув його вперед, до себе. Провів пучками пальців по внутрішньому боку руки, міцно прикусивши нижню губу, наче боявся розтулити рота, боявся того, що може зірватися з вуст.

Мене раптом охопила лють, аж кров застугоніла у вухах. Кортіло наставити Річардові по десять синців за кожен Джеймсів, але безглуздо було сподіватися, що я можу йому зашкодити — і власна недолугість бісила мене ще дужче.

— Ти маєш розповісти Фредерікові й Ґвендолін про те, що він з тобою коїть, — промовив я голосніше, ніж збирався.

— Себто донести на нього? — озвався Джеймс. — Ні, уклінно дякую.

— Тоді хоча б Фредерікові.

— Ні.

— Але ж ти мусиш бодай щось сказати!

Він відштовхнув мене на крок назад.

— Ні, Олівере! — Джеймс відвів погляд, втупившись у порожній куток кімнати. — І ти теж мені пообіцяв, що нікому не розповіси. Тому мовчи.

Я відчув проштрик болю, ніби мене щось ужалило.

— Але чому?!

— Бо я не хочу, щоб він тішився, — відповів Джеймс. — Якщо він дізнається, що завиграшки може зробити мені боляче, що тоді його зупинятиме? — він знову підвів на мене очі — блискучі сірі очі. Стривожений, благальний погляд. — Він вгамується, якщо не досягне свого. Тому обіцяй мені, що нікому не розповіси.

Усередині все скрутилося, наче хтось копнув мене в живіт. Те, що кортіло сказати, кудись вислизало, ховалося, тануло. Я вхопився за стовпчик ліжка, що дуже доречно опинився під рукою, і важко навалився на нього. Голова здавалася геть непідйомною від сум’яття, люті й ще якогось гострого, несамовитого почуття, яке годі було визначити.

— Джеймсе, але це ж капець якийсь...

— Знаю.

— То що ми робитимемо?

— Нічого. Поки що нічого.

вернуться

43

Вільям Шекспір, «Генріх IV», тут і далі цитовано за перекладом О. Грязнова.