— Ні, дякую, — озвалася Рен, виходячи в коридор. — Добраніч.
— Як знаєш, — Александр відсунув стілець, косяк стирчав у куточку губ. — А ти, Олівере?
— Якщо я допоможу тобі його скурити, завтра прокинуся без голосу.
— Піп?
Вона зсунула окуляри на потилицю й ледь кахикнула, перевіряючи горло.
— Боже милий, як ти паскудно на мене впливаєш... — пожалілася вона. — Гаразд.
Александр кивнув — уже дорогою до дверей, руки в кишенях. Я з дещицею заздрості провів їх очима, а тоді знову зіперся на бильце канапи. Я намагався зосередитися на монолозі, в якому було стільки приміток, що текст годі було роздивитися.
ПЕРІКЛ: Прощай же, Антіоху! Той, хто може
Не червоніть від чорних діл своїх,
На все готов, щоб затаїти їх.
Гріхом ти не обмежишся одним,
Бо хіть і вбивство — як вогонь і дим[12].
Останні два рядки я ледь чутно пробурмотів. Знав їх напам’ять, вивчив уже багато місяців тому, але все одно боявся: а що, як під час прослуховування забуду якесь слово чи фразу? Я кинув погляд на Джеймса, який сидів у іншому кінці кімнати, і спитав:
— Ти ніколи не замислювався над тим, чи знав сам Шекспір ці тексти бодай наполовину так добре, як оце ми?
Він відволікся від монологу, який читав, підвів очі й зізнався:
— Постійно про це думаю.
Я видушив усмішку — хоч хтось мене підтримав.
— Ну що, я здаюся... У мене жодного прогресу.
Він глянув на годинник.
— Та й у мене теж.
Я важко звівся з канапи й слідом за Джеймсом пішов крученими сходами до нашої спальні — вона була прямісінько над бібліотекою. Верхня з трьох кімнат у невеличкій кам’яній прибудові, яку зазвичай називали Вежею. Колись тут було просто горище, але десь наприкінці сімдесятих павутиння й сміття прибрали, щоб заселити ще більше студентів. Двадцять років по тому у Вежі жили ми з Джеймсом: тут стояли два ліжка із синіми деллекерівськими покривалами, дві потворні старі шафи, кілька книжкових полиць, надто непоказних для бібліотеки.
— Як гадаєш, чи й справді все вийде так, як сказав Александр? — спитав я.
Джеймс стягнув футболку, скуйовдивши волосся.
— Як на мене, надто вже це передбачувано.
— Хіба нас колись дивували розподілом?
— Фредерік постійно мене дивує, — озвався він. — Але рішення, як завжди, прийматиме Ґвендолін.
— Якби ж то її воля, Річард би сам грав усі чоловічі ролі й половину жіночих на додачу.
— А друга половина тоді лишилася б для Мередіт... — він притиснув долоні до очей. — Коли в тебе завтра прослуховування?
— Одразу після Річарда, а у Філіппи — за мною.
— А я піду за нею. Боже, я страшенно через неї переймаюся.
— Так, — кивнув я. — Це справжнє диво, що вона досі не вилетіла.
Джеймс задумливо насупився, стягуючи з себе джинси.
— Ну... вона трохи стійкіша за нас. Може, саме тому Ґвендолін так її і мордує.
— Просто тому, що вона здатна це витримати? — спитав я, й собі роздягаючись і кидаючи одяг у купу на підлозі. — Але це жорстоко.
Він знизав плечима.
— Ну, це ж Ґвендолін...
— Якби рішення ухвалював я, то зробив би все навпаки. — промовив я. — Призначив би Александра Цезарем, а Річарда змусив би грати Кассія.
Джеймс відкинув ковдру й поцікавився:
— А мене б так і залишив Брутом?
— Ні, — я жбурнув у нього шкарпеткою. — Ти б грав Антонія. А мені нарешті дісталася б головна роль.
— Настане й твій час грати трагічного героя. Просто дочекайся весни.
Я підвів погляд від шухляди, в якій саме порпався.
— Що, Фредерік знову ділиться з тобою своїми таємницями?
Джеймс ліг і закинув руки за голову.
— Ну, здається, він згадував «Троїла й Крессіду». У нього є чудова ідея — поставити її як битву статей. Усі троянці — чоловіки, усі греки — жінки.
— Дурня якась.
— Чому? Ця п’єса про секс настільки ж, наскільки про війну... — озвався він. — Ґвендолін, авжеж, зажадає, щоб Річард грав Гектора, а ти в нас тоді будеш Троїлом.
— А чого це раптом Троїл — я, а не ти?
Він посовався трохи, вигнув спину.
— Ну... я, здається, вже казав, що хочу трохи урізноманітнити собі портфоліо...
Я витріщився на нього, геть не впевнений, варто ображатися чи ні.
— Не дивися на мене так, — зітхнув Джеймс із натяком на докір у голосі. — Фредерік погодився, що нам усім не завадило б вийти за звичні межі. Я вже втомився грати закоханих дурнів на кшталт Троїла. Та й тобі, я впевнений, набридло вічно бути товаришем головного героя.