Він просунув між ними руку й відсторонив Мередіт від Річарда.
— Що тут відбувається? — спитала Ґвендолін, діставшись до сцени.
— Та, бачте, наш Дикий Дік вирішив трохи поекспериментувати з мізансценою... — озвалася Мередіт, відштовхнувши Каміло.
Коли його пальці ледь торкнулися її руки, Мередіт скривилася й опустила очі: з-під рукава сповзала цівка крові. Гнів — якийсь безпорадний, розгублений, наполовину за Джеймса, наполовину за Мередіт — вирував у мене в грудях. Я зціпив зуби, намагаючись придушити самозгубне прагнення просто зараз зіштовхнути Річарда до оркестрової ями.
— У мене кров, — промовила Мередіт, розглядаючи червоні плями на пучках пальців. — Сучий ти сину.
Вона розвернулась, відкинула фігурну завісу задника й пішла, не зважаючи на Ґвендолін, що гукнула їй у спину:
— Мередіт, зачекайте!
Річардова лють згасла, наче перегоріла жарівка. Помітно було, що йому ніяково.
— Перерва десять хвилин, — звернулася до нас Ґвендолін. — Та ні, холера, хай буде п’ятнадцять. У нас антракт. Ідіть.
Студенти другого й третього курсів першими чкурнули геть, пішли невеликими групками. Вони стиха перемовлялися. Я відчув, що до мене підійшов Александр. Глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтися.
— Каміло, перевірте, будь ласка, чи з нею все гаразд, — попросила Ґвендолін. Той кивнув і пішов углиб сцени. Ґвендолін повернулася до Річарда: — Ідіть перепросіть у дівчини, — наказала вона. — І щоб такого більше не було, бо віддам ваш текст Оліверові, а ви дивитиметеся прем’єру з першого ряду.
— Перепрошую.
— У мене перепрошувати не треба, — озвалася Ґвендолін, але її гнів уже стих, перетворившись на звичайне роздратування.
Річард кивнув — майже присоромлено — і провів її очима, поки вона повільно поверталася на своє місце. Аж тоді він озирнувся — і, схоже, тільки зараз усвідомив, що ми п’ятеро тут і злостиво дивимося на нього.
— Та ну, розслабтеся... — промовив він. — Нічого я їй не заподіяв. Вона просто казиться.
Джеймс, який стояв біля мене, так міцно стиснув кулаки, що в нього затремтіли руки. Я тупцяв з ноги на ногу, не годний стояти незрушно. Александр подався вперед, наче готовий був, якщо виникне така потреба, розборонити нас із Річардом.
— На бога... — видихнув Річард, коли йому ніхто не відповів. — Ви ж знаєте, яка вона істеричка...
— Річарде! — вигукнула Рен.
Обличчя його набуло провинного виразу, але лише на мить.
— Та ну... — повторив він. — Мені що, й у всіх вас перепросити?
— Певно, що ні, — озвалася Філіппа спокійним, рівним голосом, який змусив мене відволіктися від стугону крові у вухах. — 3 якого б це доброго дива? Ти просто зірвав прогін, промахав розроблену Ґвендолін мізансцену, змусив Міло розбороняти бійку, можливо, зіпсував костюм, а може, й декорацію, поранив нашу подругу — і, до речі, таке стається вже не вперше. Тепер Оліверові, мабуть, доведеться вчити твій текст і грати твою роль, щоб урятувати виставу, адже ти неминучо знову накосячиш. І в тебе вистачає зухвалості називати Мередіт істеричкою? — її блакитні очі були просто крижаними. — Знаєш, Ріку, все це твоє лайно ніхто тут не терпітиме.
Вона розвернулася до нього спиною, перш ніж той устиг відповісти, і зникла за задником. Філіппа сказала саме те, що кортіло сказати нам усім, тому напруга бодай трохи спала. Я видихнув, а Джеймс розтиснув кулаки.
— Краще не починай, Річарде, — попередила Рен, коли той знову розтулив був рота. Вона похитала головою, обличчя її здавалося напруженим, на ньому був якийсь гіркий вираз, дуже схожий на огиду. — Краще навіть не починай.
І вона пішла за Філіппою.
Річард фиркнув, тоді розвернувся до нас із Джеймсом і Александром:
— Ще зауваги й побажання?
— Жодних, — відповів Александр. — Як на мене, головне вже прозвучало.
Він кинув на нас із Джеймсом застережливий погляд і пішов за кулісу, на ходу вишукуючи в кишенях цигарковий папір.
Ми залишились утрьох. Джеймс, Річард і я. Порох, вогонь і гніт.
Річард і Джеймс якийсь час дивилися один на одного, ніби взагалі забувши про моє існування, але обоє мовчали. Це мовчання здавалося непевним, загрозливим. Я чекав, гадаючи, в який бік воно хитнеться, і від кепського передчуття всі м’язи під шкірою напружилися. Зрештою Джеймс ледь помітно посміхнувся Річардові — такий собі короткий спалах дрібного тріумфу, — а відтак розвернувся і рушив слідом за Александром.
Річардів погляд зупинився на мені; здавалося, він зараз пропалить мене наскрізь.
— Зарано ще тобі вчити мої репліки... — промовив він.
І пішов, лишивши мене на сцені самого. Я мовчав. Просто стояв — незрушний і безпорадний. Нікчемний. Гніт, який не має ані вогню, ані того, що можна було б запалити.