І пішов, лишивши мене на сцені самого. Я мовчав. Просто стояв — незрушний і безпорадний. Нікчемний. Гніт, який не має ані вогню, ані того, що можна було б запалити.
СЦЕНА ЧЕТВЕРТА
Коли ми завершили прогін (на щастя, минулося без подальших інцидентів), повертатися до гримувальні мені не хотілося. Я тинявся по фоє, доки не вирішив, що всі вже, мабуть, розійшлися, і лише тоді пішов назад. У залі вже вимкнули світло, я наосліп пробирався поміж кріслами, намацуючи собі шлях затерплими руками й розлючено гримаючи, коли в глупій темряві вдарявся колінами об бильця.
У коридорі за сценою дзижчали лампи. Зайшовши до чоловічої гримувальні, я з полегшенням виявив, що вона порожня. Із дзеркал на одній стіні на мене глянуло власне відображення, до іншої тулилася стійка для костюмів, на яку було щільно напхано по два-три костюми для десятка акторів. Усюди валявся звичний театральний мотлох: забутий одяг, гребінці й гель для волосся, зламані олівці для очей.
Я почав стягувати із себе костюм, нарешті не стикаючись ліктями з чотирма іншими хлопцями. Зазвичай я насолоджувався б таким нечуваним простором, але зараз я ще не оговтався після катастрофи, що сталася під час другої дії, а тому відчував хіба що мляве полегшення: як добре, що не мушу ділити гримувальню з Річардом... Я охайно повісив сорочку, піджак і штани на одну вішалку, потім прибрав під стійку черевики. Мій власний одяг розкиданий був по всьому приміщенню — найімовірніше, його просто хапали й відкидали, не тямлячи себе, коли після завершення п’ятої дії всі прагнули якнайшвидше перевдягтися й нарешті чкурнути додому. Зіжмакані джинси я знайшов у кутку, сорочка висіла на дзеркалі. Одна шкарпетка сховалася під столом, а друга так і не зволіла оприявнитися. Я важко впав у крісло і саме завершував взуватися —до біса вже ті шкарпетки! — коли раптом двері, рипнувши, прочинилися.
— То ось ти де... — сказала Мередіт. — А ми не знали, куди ти подівся.
Вона й досі була в пеньюарі. Я зважився глянути на неї краєм ока — і негайно зосередився на зав’язуванні шнурівки.
— Просто треба було подихати свіжим повітрям, — відповів я. — Усе гаразд.
Я встав і подався був до дверей, але Мередіт заступила мені шлях. Стояла, прихилившись до одвірка й підібгавши ногу, наче фламінго, — вигин ступні ідеально вписався в ямку під коліном. Вираз обличчя в неї був якийсь замислений і невпевнений водночас, але щоки пашіли, наче лють ще не вивітрилася.
— Мередіт, тобі щось треба?
— Мабуть, що трохи відволіктися... — вона ледь усміхнулася, чекаючи, поки до мене нарешті дійде.
Розуміння змусило мене здригнутися, наче від легкого удару струмом, і я позадкував, відсторонюючись.
— Сумніваюся, що це вдала ідея.
— Але чому ні?
Здавалося, вона була по-справжньому спантеличена, майже роздратована; мені довелося нагадати собі, що Мередіт — актриса від бога.
— Тому що це така гра, в якій людям завдають болю, — відповів я. — На Річарда мені просто зараз начхати, але сам я потрапити до переліку постраждалих жодного бажання не маю.
Вона кліпнула, її роздратування де й поділося, змінившись чимось іншим — чимось м’якшим, не настільки самовпевненим.
— Я не завдам тобі болю, — промовила Мередіт. Відтак обережно, наче боячись мене злякати, підступилася ближче. Я завмер, ніби прикипівши до місця, дивлячись, як шовк зісковзує з її шкіри, наче вода. Під ключицею в неї вже наливався синець. Я мимоволі згадав Річардові ручиська й подумав, якої шкоди вони здатні накоїти.
— Ти — ні, але дехто інший може завдати, — відповів я.
— Я не хочу зараз про нього думати.
Голос її здавався якимось надірваним, крихким, і я не відразу зрозумів, що це від сорому.
— Еге ж, ти хочеш відволіктися...
— Олівере, усе не зовсім так.
— Серйозно? А як тоді?
Це запитання виказало мій розпач. Я не знав, як воно мало подіяти — чи то віднадити Мередіт, чи то спокусити, чи кинути їй виклик — оприявнити, що вона блефує, змусити її відкрити карти, змусити пояснити, про що йдеться. Можливо, усе відразу.
Проте віднадити її в мене точно не вийшло. Мередіт, як і раніше, дивилася на мене знизу вгору, але так, як не дивилася доти ніколи; у морській глибині її очей мерехтіло щось нарване.
— А отак.
Я відчув у себе на грудях її руки, теплі долоні, що обпекли мені шкіру крізь тонку тканину сорочки. Від її дотику моє серце на мить забуло битися, і я раптом подумав: а чи є на ній щось під цим її пеньюаром? Якась частина мене прагнула зірвати його й негайно дізнатися це напевне, а іншій частині кортіло прикласти Мередіт головою об стіну, щоб до неї повернувся здоровий глузд.