Він вичікувально дивився на мене.
— Пам’ятаєш, що днями сказав Александр? От і я не міг визначитися, поцілувати її мені кортить чи вколошкати, — промовив я нарешті.
Ми підтюпцем побігли далі в збентеженому мовчанні, що його порушувало хіба цвірінькання божевільних пташок, які ще не вшилися на зимівлю у вирій, проминули стежку, що вела назад до Замку, і рушили вгору до Холлу крутим пагорбом. Десь на півшляху я спитав:
— А ти що думаєш?
— Про Мередіт?
— Так.
— Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся... — промовив Джеймс якимось категоричним тоном, що анітрохи не надихав на подальші запитання. Але це була не та відповідь, якої я чекав, — щось залишалося не висловленим повністю, не промовленим уголос, щось і досі ховалося за його зціпленими зубами. Мені кортіло довідатися, про що він думає, але я не знав, як саме краще про це спитати, тому решту шляху вгору схилом ми здолали мовчки.
Мої литки горіли вогнем, коли ми нарешті вибралися на широкий моріжок поза будівлею Холлу й зупинилися, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Тіла наші потроху вистигали, під одяг заповзала листопадова холоднеча. Майка липла мені до
спини, краплі поту стікали скронями з-під волосся. Джсймсові обличчя та шия помаковіли, але решта шкіри була геть блідою від недосипання. Через цей контраст він виглядав якось хворобливо.
— Може, води? — спитав я. — Щось у тебе кепський вигляд.
Він кивнув.
— Так, мабуть, можна.
Вологою травою ми попленталися до їдальні. О восьмій ранку в неділю вона була майже порожньою. Кілька викладачів та інших ранніх пташок тихо читали, перед ними стояли кухлі кави й тарілки зі сніданком. За одним столом улаштувалися кілька танцюристів у чорному спандексі, витягнувши довгі ноги. За іншим сиділа студентка-вокалістка, дихаючи парою над полумиском для пластівців, повним окропу, — схоже, намагалася пом’якшити вплив чогось, вельми схожого на важке похмілля, на свої голосові зв’язки. Біля віддаленої стіни, де були розташовані поштові скриньки, юрмився невеликий різномастий натовп.
— Як гадаєш, що це в них там? — поцікавився я.
Джеймс скривився.
— Та є в мене одна ідея...
Слідом за ним я підійшов ближче, і витріщаки розступилися без нарікань, пропускаючи нас, — можливо, через те, що ми були розпашілі й захекані, а може, й ні. Посеред стіни висіла довга коркова дошка для оголошень про події на території кампуса. Зазвичай вона була помережана флаєрами клубів і пропозиціями репетиторів, але зараз усе це затуляв величезний передвиборчий плакат Річарда, виконаний у монохромному червоному. Річард розлючено дивився на глядача, через глибокі чорні тіні його вродливі риси, здавалося, загострилися. Під бездоганним вузлом краватки, над дрібним текстом з інформацією про виставу йшов напис білими друкованими літерами.
ВСЕ Ж ТАКИ Я - ЦЕЗАР[46]
Ми з Джеймсом роздивлялися плакат так довго, що більшість із тих, хто підійшов дізнатися, що сталося, встигли вже задовольнити свою цікавість і розійтися.
— Ну що ж... — промовив Джсймс. — Це однозначно приверне увагу.
Я й досі не зводив очей із плаката, роздратований тим, що Джеймса він, схоже, не дуже й ушпигнув.
— Та ну його до дідька, — відгукнувся я. — Щось мені не вельми хочеться, щоб упродовж наступних двох тижнів він на мене лупив очі з кожної стіни, наче Старший Брат...
— Він, мов Колосе, тісним крокує світом,
А ми, малі, нікчемні чоловічки,
Снуємо нерішуче коло ніг, Шукаючи собі могил безславних.
Від нас самих залежить наша доля[47].
— І це теж до дідька.
— Слухай, у мене враження, буцімто я з Ллександром розмовляю.
— Даруй, але, на мою думку, шанси, що Річард відірве мені довбешку, зросли десь так відсотків на сто.
— Не забувай про це, коли Мередіт наступного разу на тебе вішатиметься.
— Усе було не зовсім так, — відповів я й негайно про це пожалкував.
— Пильнуй, Олівере, — сказав Джеймс із таким виразом обличчя, наче читав мої думки. — Ти надто довірливий. Зі мною вона теж таке утнула була, ще на першому курсі. Ми разом займалися на сценічному мовленні — ота дурна вправа з мугиканням. Пам’ятаєш?