Я горілиць упав на ліжко.
— Так, мабуть, твоя правда.
На мить я дозволив думкам відволіктися, аж тоді реготнув.
— Що тут такого кумедного? — спитав Джеймс, потягнувшись, щоб вимкнути світло.
— Тобі доведеться бути Крессідою, — зауважив я. — Ти в нас єдиний, хто для цього видався достатньо гарним на вроду.
Ми лежали в темряві й сміялися, аж доки не заснули. Л спали ми міцно, навіть не здогадуючись, що вже незабаром підніметься завіса нашої власної драми.
СЦЕНА ДРУГА
Класична художня академія Деллекера займала близько восьми гектарів на східній околиці Броудвотера, і їхні межі так часто збігалися, що важко було визначити, де саме завершується місто й починається кампус. Першокурсники мешкали в цегляних будинках у місті, другий і третій курси юрмилися в Холлі, а жменька четвертокурсників тулилася десь по закапелках кампуса або, полишена напризволяще, мала сама собі шукати житло. Ми, четвертокурсники театрального, жили на віддаленому березі озера в будівлі, яка мала вигадливу назву «Замок» (хоча насправді це був не замок, а невеличка кам’яна споруда, що з якогось доброго дива мала башту; саме в цій башті мешкали колись садівники цього обійстя).
Деллекер-Холл, просторий маєток із червоної цегли, стояв на крутому пагорбі над темною незрушною гладінню озера. Студентські гуртожитки й актова зала були на четвертому та п’ятому поверхах, аудиторії та кабінети викладачів розташувалися на другому й третьому, а перший поверх поділили між собою їдальня, концертна зала, бібліотека та оранжерея. Із західного боку до будівлі тулилася капличка, а в 1960-ті зі східного боку було зведено корпус Інституту динамічного мистецтва Арчібальда Деллекера (який зазвичай із певних причин називали ДИМ). Від самої будівлі Холлу його відокремлювало маленьке подвір’я і мереживо доріжок. Саме ДИМ став прихистком для театру Арчібальда Деллекера й репетиційної зали, а отже, саме там переважно ми й збували час.
О восьмій ранку в перший день занять тут панувала просто-таки неймовірна тиша.
Ми з Річардом вийшли із Замку разом, хоча до мого прослуховування лишалося ще пів години.
— Як ти? — спитав він, поки ми піднімалися стрімким схилом пагорба на моріжок.
— Нервуюсь, як завжди. — Байдуже, скільки прослуховувань було в мене в анамнезі, я й досі щоразу страшенно переймався.
— Ну й дарма, — озвався Річард. — Ти ще жодного разу не зіграв так жахливо, як тобі чомусь здається. Просто не метушись. Ти цікавіший, коли заспокоюєшся.
Я розгублено насупився.
— Тобто?
— Тобто коли забуваєш про те, що ти на сцені. І про те, що треба нервуватися, також забуваєш. Ти тоді починаєш справді слухати інших — слухати так, наче вперше чуєш ті репліки, які вони промовляють. Коли ти такий, з тобою дуже класно працювати. А збоку за цим споглядати — справжнє диво... — він похитав головою, помітивши моє спантеличення. — Дарма я це тобі сказав. Тільки кирпу тепер не дери... — здоровенним ручиськом він плеснув мене по плечу, і я від несподіванки поточився, гойднувся вперед, торкнувшись пучками пальців вологої трави. Річард гучно зареготав, аж луна розійшлася вранішнім повітрям, і вхопив мене за руку, щоб допомогти втримати рівновагу.
— От бачиш? — сказав він. — Просто міцно стій на ногах, і все буде добре.
— Ну ти й зараза... — промовив я, ледь усміхнувшись (саме так Річард і діяв на людей).
Коли ми дісталися до ДИМу, Річард ще раз весело плеснув мене по спині й зник у репетиційній залі. Я ж тинявся коридором за задником, згадуючи Річардові слова, і подумки наново й наново товкмачив свій монолог з «Перікла», наче читав «Богородице Діво».
Саме під час першого в семестрі прослуховування визначали, які ролі ми гратимемо в осінній виставі. Того року ставили «Юлія Цезаря». Трагедії та хроніки залишали четвертому курсу, третій отримував романтичні п’єси й комедії, а всі епізодичні ролі грали другокурсники. Першокурсники працювали за лаштунками, гарували над загальними дисциплінами й гадали, у що вони, в біса, вляпалися. (Щороку студентів, чия робота була визнана незадовільною, відраховували — часто чи не половину курсу. Дожити до четвертого курсу можна було або завдяки таланту, або завдяки талану. У моєму випадку — друге.)
Світлини курсу за минулі пів сотні років висіли двома охайними рядами на стіні в коридорі. Наша була останньою і, ніде правди діти, найсексуальнішою — рекламне фото з минулорічної вистави «Сон літньої ночі». Ми на ньому виглядали молодшими.
Це Фредерікові спало на думку поставити «Сон...» як піжамну вечірку. Ми з Джеймсом (відповідно Лізандр і Деметрій) у смугастих боксерах і білих майках стояли, розлючено витріщаючись один на одного, а між нами скоцюрбилася Рен (Гермія в куцій рожевій нічній сорочці). Філіппа стояла ліворуч від мене, вбрана в довшу синю нічну сорочку; вона була Геленою і стискала в руках подушку — саме подушками вони з Рен билися в третій дії. А в самісінькому центрі фото сплелися, наче змії, Александр і Мередіт. Він — лиховісний і спокусливий Оберон в обтислому шовковому халаті, вона — хтива Титанія у відвертому чорному мереживі. Але найбільше увагу привертав Річард. Він стояв у клоунській фланелевій піжамі серед мужлаїв-ремісників, а з його густої чорної чуприни стирчали величезні віслюкові вуха. Ного Нік Навій був агресивним, непередбачуваним і геть нарваним. Він мордував фей, мучив усіх інших акторів, лякав глядачів до напівсмерті і — як завше — був головною окрасою вистави.