Ми семеро пережили щорічні «чистки», тому що в нашій компанії кожен став у якомусь сенсі незамінним. За чотири роки ми перетворилися зі збіговиська виконавців ролей другого плану на маленьку, але добре вимуштрувану драматичну трупу. Деякі з наших переваг були очевидними. Річард — уособлена сила, метр дев'яносто бетонного огрому, з пронизливими чорними очима й бентежним басом, що глушив решту звуків у приміщенні. Він грав войовників, деспотів і всіх, хто мав або зачарувати глядачів, або налякати. Мередіт була просто живим втіленням спокуси — справжня мрія: пружні вигини тіла й оксамитова шкіра. Але в її сексуальній принадності було щось безжальне — коли вона рухалася, ти дивився лише на неї, хай там що відбувалося довкола, дивився мимоволі. (Вони з Річардом були «парою» в усіх сенсах цього слова, починаючи з весняного семестру другого курсу.)
Рен, Річардова кузина, — хоча, дивлячись на них, ніхто б довіку про це не здогадався, — була нашою інженю. Сусідським дівчиськом, тендітним створінням із шовковистим пшеничним волоссям і круглими оченятами порцелянової ляльки. Александр був у нас штатним лиходієм — худющий, жилавий, з довгими темними кучерями й гострими хижими зубами — через них він скидався на вампіра, коли всміхався.
Нас із Філіппою класифікувати було важче. Вона була висока, з оливковою шкірою, із чимось невловимо хлопчачим у подобі. А ще в ній було щось зимне й мінливе, завдяки чому й Гораціо, й Емілія в її виконанні виходили однаково переконливими. Я натомість був середнячком у всьому — не надто вродливий, не надто здібний, без видатних талантів — зате з умінням майстерно приховувати хиби інших. Упевнений, «чистку» третього курсу я пережив тільки через те, що без мене Джеймс ставав похмурим і дратівливим.
Нам дуже пощастило на першому курсі, коли ми з ним опинилися в крихітній комірці на горішньому поверсі гуртожитку. Коли я вперше прочинив двері, Джеймс підвів очі від сумки, яку саме розбирав, простягнув руку й виголосив:
— А ось і велебний Олівер! Ласкаво просимо, отче Олівере![13]
Він був із тих акторів, за якими всі починають упадати, варто їм лише ступити на сцену. І я не став винятком.
Уже тоді, у перші наші дні в Деллекері, я постійно від усіх його захищав і навіть починав ревнувати, коли хтось із наших приятелів підступався надто близько, зазіхаючи на мою роль «найкращого друга», — а ставалося це не частіше за зорепади. Дехто сприймав мене просто як відданого товариша головного героя — цілком відповідно до ролей, які я завжди отримував від Ґвендолін. Але Джеймс за своїм єством і справді був викапаним героєм, тож я через це не переймався. Він був най-вродливішим із нас (Мередіт якось назвала його діснсївським принцом), але навіть дужче, ніж врода, вабила властива йому дитяча глибинність почуттів — і на сцені, і поза нею. Упродовж трьох років я насолоджувався його всеосяжною популярністю й захоплювався ним — без натяку на заздрість, хоча у Фредеріка він ходив в улюбленцях, так само, як Річард — у Ґвсндолін. Певна річ, Джеймсу не притаманні були ані Річардова пиха, ані його темперамент, Джеймса просто всі любили, тоді як Ричарда однаково палко любили й ненавиділи.
Зазвичай ми залишалися на прослуховування того з однокурсників, хто йшов за нами слідом (а тому можливість грати без свідків ставала моральною компенсацією для того, кого слухали першим), і я тривожно крокував коридором, мріючи, щоб моїм глядачем був Джеймс. За Річардової присутності в глядацькій залі, навіть якщо він не ставив це собі за мету, всі ніяковіли. Зараз до мене долинав з репетиційної зали його голос, дзвінко відлунюючи від стін.
13
Вільям Шекспір, «Як вам це сподобається», тут і далі цитовано за перекладом О. Мокровольського.