РІЧАРД: Не маючи підстав, не поспішайте
Наш гострий меч Зо бою розбудити;
В ім’я господнє, будьте обережні.
Коли зіткнуться дві такі держави, Вже не обійдеться малою кров’ю. А кожна крапля крові безневинних — Тому прокляття, хто меча гострив, Щоб вкоротити вік, і так короткий[14].
Я вже двічі бачив був, як він читає цей монолог, але враження, яке справляла його гра, від того не слабшало.
Рівно о пів на дев’яту двері до репетиційної зали, рипнувши, прочинилися, і я побачив у шпарині знайоме обличчя Фредеріка — зморшкувате й кумедне.
— Олівере? Ми готові вас прослухати.
— Чудово.
Серце в мене зайшлося — затріпотіло, наче там, між легенями, бив крилами крихітний птах.Заходячи до зали, я, як завжди, почувався дрібним і незначущим. Це було величезне приміщення з високою склепінчастою стелею та великими вікнами, що виходили на кампус. Блакитні оксамитові завіси на них були розсунуті й замітали дерев'яну підлогу запилюженими краями.
— Доброго ранку, Ґвендолін, — промовив я, і голос мій луною розійшовся приміщенням.
Руда, худюща, що та жердина, жінка, яка сиділа за режисерським столом, зиркнула на мене. Здавалося, саме вона домінує в цій залі. Зухвала рожева помада й пов’язаний на голові шалик у «турецький огірок» робили її схожою на ромку. Вона ворухнула пальцями на знак вітання, і браслети на її зап’ястку дзенькнули. Річард умостився на стільці ліворуч від столу, склавши руки на грудях, і тепер дивився на мене зі спокійною усмішкою. На амплуа виконавця головних ролей я не зазіхав, а тому конкурентом він мене не вважав. Я коротко йому всміхнувся й надалі вирішив не зважати на його присутність.
— Олівере, — промовила Ґвендолін. — Дуже рада вас бачити. Схоже, ви схудли?
— Взагалі-то навпаки, — озвався я, відчуваючи, як починають пашіти щоки. Напередодні літніх канікул вона порадила мені «підкачатися». Я щодня годинами гарував у спортзалі — провів там весь червень, липень і серпень, сподіваючись її вразити.
— Гм... — промимрила Ґвендолін, повільно роздивляючись мене з маківки до п’ят із стриманою увагою работоргівця на ринку. — Що ж... Починаємо?
— Так, звісно.
Я згадав Річардову пораду, став якомога рівніше й подумки заприсягся не смикатися без поважної причини.
Фредерік відкинувся на спинку сусіднього з Ґвендолін крісла, зняв окуляри, протер скельця крайкою сорочки.
— І що ви для нас сьогодні приготували? — спитав він.
— Перікла, — відповів я. Він сам запропонував мені цей монолог минулого семестру.
Фредерік легенько, по-змовницькому, кивнув.
— Чудово. Починайте, коли будете готові.
СЦЕНА ТРЕТЯ
Залишок дня ми провели в барі — тьмяно освітленій, з дерев’яними панелями на стінах забігайлівці, персонал якої знав більшість студентів із Деллекера на ім’я, приймав не лише справжні, а й підробні посвідки особи та не зважав на те, що декому з нас був двадцять один уже три роки поспіль. У четвертокурсників прослуховування завершилися до полудня, але Фредерік і Ґвендолін мусили передивитися ще сорок двох студентів, тож — із перервами на обід і вечерю, а також обговорення — списки з розподілом ролей навряд чи варто було очікувати раніше півночі. Ми вшістьох сиділи в нашій звичайній кабінці в «ШексBEER» — найдотепніший жартик, на який спромоглися в Броудвотері, — а на столі все більшало порожніх кухлів і келихів. Усі ми пили пиво, за винятком Мередіт, яка жлуктила горілку із содовою, і Александра, який пив скотч — не розбавлений.
Зараз була черга Рен чергувати в ДИМу, чекаючи, поки вивісять списки виконавців. Решта вже відбули свою варту, і якщо Рен теж з’явиться з порожніми руками, нам доведеться чергувати по другому колу. Сонце вже сіло, і то давно, але ми й досі аналізували власні виступи.
— Я все промахала, — пожалілася Мередіт уже, мабуть, удесяте. — Замість «мимохідь» сказала «мимохіть», наче цілковита дурепа.
— Ну, в контексті твого монологу особливої різниці я не бачу... — втомлено озвався Александр. — Ґвендолін, можливо, навіть не помітила, а Фредерікові, швидше за все, начхати.
Перш ніж Мередіт встигла відповісти, до бару ввірвалася Рен, стискаючи аркуш паперу.
— Є! — виголосила вона, і ми всі схопилися. Річард підвів її до столу, всадовив, а тоді забрав у неї аркуш. Рен уже передивилася список, тож тепер дозволила відтіснити себе в куток, а решта схилилися над столом.
Кілька секунд тиші — а тоді Александр виструнчився.