— А я вам що казав! — він плеснув по списку, тицьнув пальцем у бік Рен і вигукнув: — Корчмарю, а дозвольте-но мені пригостити панну!
— Сідай уже, дурню ти заплішений! — втрутилася Філіп-па, хапаючи його за лікоть і затягуючи назад до нашої кабінки. — Ти не все вгадав!
— Ні, все!
— Не все, бо Олівер гратиме не лишень Октавія, а й Каску!
— Що, серйозно? — я облишив вивчати список, щойно побачив рисочку між своїм іменем та роллю Октавія, тож тепер нахилився глянути ще раз.
— Так, а я взагалі трьох одразу: Деція Брута, Луцілія й Титінія, — вона стоїчно посміхнулася мені — такому самому «на тобі, боже, що мені не гоже», як і вона сама.
— Нащо їм це? — спитала Мередіт, помішуючи залишки горілки й висмоктуючи останні краплини крізь червону соломинку. — Адже другокурсників — хоч залийся!
— Бо третій курс ставить «Норовливу», — пояснила Рен. — І їм знадобиться купа народу, загребуть усіх, до кого дотягнуться.
— Оце Колін замахається... — зауважив Джеймс. — Дивіться, його призначили на Антонія і Траніо.
— Зі мною торік утнули те саме, — озвався Річард так, наче ми цього не знали. — 3 вами я був Нік Навій, а з четвертим — Король На Сцені15. Репетиції мав по вісім годин на день...
Інколи третьокурсників брали до вистав четвертого курсу на ролі, які не можна було довірити студентам другого. Це означало, що з восьмої до третьої в тебе заняття, потім репетиція однієї вистави до пів на восьму, а тоді другої — аж до одинадцятої. Відверто кажучи, ані Річардові, ані Колінові я не заздрив.
— Цього разу тобі поталанило, — втрутився Александр, ущипливо посміхнувшись. — Матимеш репетиції тільки половину тижня — ти ж помираєш у третій дії.
— А от за це я вип’ю, — докинула Філіппа.
— О, скільки дурнів так безглуздо тужать
І ревнощам безумним вірно служать![15] — виголосив Річард.
— Йой, та заткайся ти вже, — озвалася Реп. — Краще при гости всіх, і, можливо, ми тебе ще трохи потерпимо.
Він звівся й виголосив:
— Всю славу віддав би за кухоль пива![16]
Із цим Річард попростував до шинквасу. Філіппа похитала головою і промовила: — Якби ж то...
СЦЕНА ЧЕТВЕРТА
Ми кинули речі в Замку й стрімголов помчали поміж деревами, а тоді сходами, що вели схилом пагорба на берег озера. Ми сміялися, горлали одне на одного — впевнені, що нас не почують, і надто п’яні, щоб перейматися тим, що буде, якщо почують-таки. На озері був пірс — тягнувся понад водою від човнярні, де вкривалася іржею купа якогось старезного нікчемного мотлоху (човнів на південному березі озера не тримали, відколи Замок перетворився на студентський гуртожиток). На цьому пірсі ми провели багато теплих, а інколи й зимних вечорів — курили, пили, талапали ногами у воді.
Мередіт, яка була в значно кращій формі, ніж усі ми, і бігала швидше, мчала вперед, волосся маяло, наче прапор, у неї за спиною. Вона дісталася до місця першою. Зупинилася, закинула руки за голову, над поясом виднілася смужка блідої шкіри.
— Як солодко у місячному сяйві
Дрімає все довкола![17] — вона розвернулася й схопила мене за руки, тому що я опинився найближче від неї. — Сядьмо тут.
Хай слух леліє музики звучання.
Нехай зіллються з тишею нічною
Її солодкі, гармонійні звуки[18]
Я вдавав, ніби опираюся, але Мередіт усе одно потягла мене до краю пірса. Решта, одне за одним, скотилася сходами й долучилася до нас. Захеканий Александр дістався до місця останнім.
— Л нумо купатися голяка! — гукнула Мередіт, на ходу скидаючи черевички. — Я цього літа навіть не поплавала жодного разу!
— Вважають гідним осуду, як місяць
На дівчину погляне крізь вікно20, — попередив Джеймс.
— На бога, Джеймсе, не будь занудою... — вона ляснула мені черевичком по стегну. — Олівере, а гайда зі мною до води?
Жодної довіри в мене її лукава посмішка не викликала, тому я відповів:
— Коли ми востаннє купалися голяка, я впав на пірсі й решту ночі провів долілиць на канапі, поки Александр витягав мені скабки з дупи.
Усі розреготалися, а Річард протяжно, по-вовчому присвиснув.
МЕРЕДІТ: Ну ж бо, мерщій хтось зі мною купатися!
АЛЕКСАНДР: А ти й добу походити вдягненою не можеш, так?
ФІЛІППА: Може, якби Рік грав її як годиться, вона б не поводилася з нами, як шльондра.
Знову сміх, знову свист. Річард зверхньо глянув на Філіппу й промовив: