—Мені здається, ця жінка забагато обіцяє[19].
Вона закотила очі й сіла біля Александра, який зосереджено скручував косяк — кришив травку в цигарковий папір.
Я вдихнув солодкаве, із деревним запахом, повітря та якнайдовше затамував подих. Після спекотного літа, проведеного в приміському Огайо, мені кортіло якнайшвидше повернутися до Деллекера й до озера. Уночі вода тут була чорною, а вдень набувала глибокого синьо-зеленого відтінку нефриту. Густий ліс оточував озеро зусібіч, за винятком північного берега, де дерева росли не так щільно і в місячному світлі мерехтіла діамантовим пилом смужка білого піску. Тут, на південному березі, ми були достатньо далеко від схожих на світлячків вогників Холлу, і можна було не перейматися, що нас побачать, а тим паче — що почують. Тими днями нам подобалося бути на самоті.
Мередіт відкинулася на пірс, заплющила очі й щось утихомирено мугикала собі під ніс. Джеймс і Рен сиділи на іншому краю та дивилися на пляж. Александр скрутив косяк, розкурив його й простягнув Філіппі.
— На, курни. Завтра в нас жодних справ, — промовив він, але це було не зовсім так. Завтра в нас був перший офіційний день занять і загальні збори ввечері. Менше з тим, Філіппа взяла косяк і зробила довгу затяжку, а тоді передала його мені. (Ми всі з особливої нагоди дозволяли собі травку — винятком був хіба Александр, який постійно був трохи під кайфом.)
Річард зітхнув; сповнений глибокого задоволення звук прогуркотів у нього в грудях — здавалося, наче воркотить велетенський кіт.
— Це буде чудовий рік, — промовив він. — Я відчуваю. РЕН: А може, це тому, що ти отримав омріяну роль? ДЖЕЙМС: І наполовину менше тексту, ніж інші?
РІЧАРД: Це взагалі-то справедливо після минулого року.
Я: Я тебе ненавиджу.
РІЧАРД: Ненависть — найщиріший різновид лестощів.
АЛЕКСАНДР: Там в оригіналі йдеться про наслідування, довбаку[20].
Хтось захихотів. У наших головах і досі приємно гуло. Ці сварки були незлобивими й не завдавали нікому болю. Ми, наче семеро дітей в одній родині, стільки часу проводили разом, що вже мали нагоду побачити одне одного і з найкращого боку, і з найгіршого, і жодний з них не справив на нас надмірного враження.
— Уявляєте, це вже наш останній рік... — промовила Рен, коли пауза після загального сміху дещо затягнулася.
— Не уявляю, — озвався я. — Здається, лише вчора батько горлав, що я пускаю життя на пси.
Александр фиркнув.
— А що саме він тобі казав?
— «Ти що, відмовишся від стипендії в Кейз-Вестерн і проведеш наступні чотири роки з розмазюканою пикою і в колготках, освідчуючись якійсь дівулі у вікні?»
Самого словосполучення «мистецька академія» вже було достатньо, щоб мій невблаганно-практичний батько оскаженів, але жорсткий відбір у Деллекері майже всіх примушував здивовано зводити брови. Це ж із якого доброго дива розумним, талановитим студентам жити під загрозою примусового виключення наприкінці кожного навчального року й випускатися навіть без традиційного наукового ступеня, який засвідчив би, що їм і справді вдалося вижити в цьому закладі? Але дечого більшість людей, які жили за межами химерної царини художньої освіти, не здатна була збагнути: диплом Деллекера був чимось на кшталт золотого квитка Віллі Вонки — він гарантував своєму власникові доступ до елітарних творчих і філологічних спільнот навіть поза академією.
Батько, який був налаштований проти Деллекера навіть затятіше за багатьох інших, навідріз відмовився приймати моє рішення змарнувати університетські роки. Акторська професія сама собою здавалася йому паскудною, але щось таке нішеве й старомодне, як шекспірівська драматургія (а в Деллекері ми нічого іншого не ставили), було значно гіршим. Мені було вісімнадцять, я був страшенно вразливим і вперше відчув цей неймовірний жах: розпач людини, яка бачить, що в неї просто крізь пальці вислизає щось, чого вона несамовито прагнула. Тому я наважився заявити, що або вчитимуся в Деллекері, або не вчитимуся взагалі ніде. Мати переконала батька оплатити мою освіту — після кількох тижнів ультиматумів і суперечок, що йшли по колу. Приводом стало те, що мою старшу сестру мали от-от витурити з університету Огайо, і батьки сподівалися, що перед гостями тепер можна буде хвалитися принаймні моїми досягненнями. (Чому вони не покладали особливих надій на Лію, наймолодшу й найталановитішу з нас, так і залишилося таємницею.)
— Якби ж моя матінка так шаленіла... — промовив Александр. — Вона ж бо досі вважає, буцімто я вчуся в Індіані...
20
Александр має наувазі відомий афоризм Оскара Вайлда: «Наслідування — найщиріший різновид лестощів».