— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам. — Діла не буде.
Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.
— Готель «Квірінал»! — звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном. — Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».
— Не повезу.
Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.
— Мені треба до готелю «Квірінал».
— Він каже — везе за сотню, — пояснив той, сторонній, що взявся тепер перекладати.
— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та відчепіться ви!— Останнє призначалося настирному водієві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.
Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом останнього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.
Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, вимахуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та посміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супротивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопили його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не прислухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинився. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.
Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, разом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму приміщення, де нудилося кілька карабінерів.
За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось італійською, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти перебивали його гнівною лайкою. Капітанові це нарешті набридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.
— Ви розмовляєте italiano? — спитав він.
— Ні.
— A française?
— Oui, — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.
— Alors. Ecoute. Va au «Quirinal». Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenez-vous? (Так. Слухай. Їдь до «Квіріналу». Слухай, ви п’яні. Платіть, скільки заправив шофер. Зрозуміли? (Калічена франц.))
Дік похитав головою.
— Non, je ne veux pas. (Ні, я не хочу (франц.))
— Come? (Як? (італ.))
— Je paierai quarante lires. C’est bien assez. (Я заплачу сорок лір. Цього вистачить (франц.))
Капітан підвівся.
— Écoute! — грізно вигукнув він. — Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça. — Він показав, як б’ють правою і лівою. — C’est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu’il a dit — cento lire. Va au «Quirinal» (Слухай! Ви п’яні. Ви побили шофера. Так і отак — Дякуйте, що я вас відпускаю. Платіть, скільки він сказав — сто лір. Їдь до «Квіріналу» (франц.))
Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:
— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку. — Я поїду, — загорлав Дік, — але спершу я порахуюсь з цією гнидою!
І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.
Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулакй впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.
На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.