Площа перед посольством була безлюдна, якщо не рахувати діда, який палицею із цвяхом на кінці збирав недокурки. Досить швидко впіймавши таксі, Бебі поїхала до консульства, але застала там тільки трьох затурканих прибиральниць, що мили сходи. Вона так і не зуміла втовкмачити їм, що їй потрібна домашня адреса консула; раптовий новий спалах тривоги погнав її на вулицю, й вона звеліла шоферові їхати до в’язниці. Він не знав дороги, але за допомогою слів «sempre diretto», «destra» і «sinistra» (весь час прямо, праворуч, ліворуч (італ.)) вона спромоглася-таки доїхати до потрібного району, а там відпустила машину й пішла лабіринтом провулків. Проте всі провулки й будинки були схожі між собою. Нарешті якась вуличка вивела її на площу Іспанії, вона побачила вивіску «Америкен експресе компані» і, прочитавши слово «Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з вікон світилося; перебігши площу, вона смикнула ручку скляних дверей, але вони були замкнуті, а годинник у вестибюлі показував сьому. І тут вона згадала про Колліса Клея.
Вона пам’ятала назву готелю, де він зупинився, — старої вілли з пишним фасадом і червоними плюшевими завісками у вікнах навпроти «Ексельсіору». Нічна чергова не виявила бажання допомогти їй — турбувати містера Клея вона не мала права, а пустити до нього міс Уоррен саму — відмовлялась. Бебі довго переконувала її, що йдеться зовсім не про амурні справи; нарешті чергова здалася й повела її нагору.
Колліс повернувся до готелю п’яний і заснув на ліжку як мати спородила. Розбуджений, він не зразу второпав, у якому він вигляді, а второпавши, схопив одяг і майнув до ванної. Там він квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Боже, боже, це ж вона, мабуть, усі мої бородавки вивчила!»
Телефонне довідкове бюро дало їм адресу в’язниці, і вдвох вони рушили туди.
На той час Діка вже вивели з камери — він безвладно сидів на стільці у вартівні. Карабінери сяк-так змили йому кров з обличчя, пройшлися щіткою по костюму й настромили на голову капелюха так, щоб він трохи затуляв синці. Бебі тремтячим голосом ще з порога сказала йому:
— Містер Клей залишиться з вами, а я їду по консула й по лікаря.
— Гаразд.
— Тільки сидіть спокійно.
— Гаразд.
— Я скоро повернуся.
Вона знов поїхала до консульства; було вже по восьмій, і її впустили до приймальні. Близько дев’ятої приїхав консул, і Бебі, доведена вже майже до істерики втомою й почуттям власного безсилля, розповіла тому все з самого початку. Консул занепокоївся. Він сказав їй, що нескромна поведінка в чужій країні не доводить до добра, але найбільше його обходило те, щоб вона не ввійшла до його кабінету, а почекала в приймальні. З розпачем Бебі прочитала в його старечих очах небажання втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти часу, вона подзвонила лікареві. В приймальні тим часом утворилася черга, секретарка викликала відвідувачів на прийом і випускала їх. Через півгодини Бебі вибрала мить, коли хтось виходив, і, відштовхнувши секретарку, прорвалася до кабінету.
— Це обурливо! Американського громадянина скалічили мало не до смерті й кинули за грати, а ви й досі навіть пальцем не кивнули, щоб допомогти йому!
— Хвилиночку, місіс...
— Я не хочу більше чекати! Прошу вас негайно поїхати зі мною до в’язниці й домогтися, щоб його відпустили!
— Місіс...
— Ми в Америці належимо до вельми впливових кіл, — процідила вона крізь зуби. — Мене стримує бажання уникнути розголосу, а то б... В усякому разі, я подбаю, щоб про вашу бездіяльність довідалися де слід. Якби мій швагер був британським підданим, його б давним-давно визволили, але вас більше непокоїть, що подумає поліція, ніж те, заради чого ви тут сидите.
— Місіс...
— Негайно надягайте капелюха і їдьмо.
Згадка про капелюх зовсім вибила консулові ґрунт з-під ніг, він почав нервово перебирати папери, протирати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул подзвонив і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.
Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зовсім не в’язалися з жорстокістю, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.