— Як ви гарно вправляєтеся з дітьми, вам треба було б улітку навчити їх плавати.
Розпалена грою, Ніколь несамохіть, майже грубо смикнула плечем. Рука Кете зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала волю словам:
— Ви що, злякалися, що я хочу вас обняти? — гостро спитала вона. — Помиляєтеся — якби не дзвінок від Діка, якби не ця сумна звістка...
— З Діком щось сталося?
Кете зрозуміла свою помилку, але було, вже пізно; на панічні запитання Ніколь: «Ви сказали — сумна звістка. Що з ним сталося? Що з ним сталося?» — вона відповідала тільки:
— Нічого. Нічого не сталося. Мені треба поговорити з Францом.
— Скажіть мені правду, що з ним?
Обличчя Ніколь пополотніло від жаху, малі Дайвери, які все чули, теж злякано завмерли. І Кете здалася:
— Ваш батько захворів у Лозанні. Дік хоче порадитися з Францом.
— Тяжко захворів?
Саме в цю мить підійшов Франц, по-лікарському лагідний і уважливий. Зраділа Кете переклала решту тягаря на нього, але шкоду вже було заподіяно.
— Я їду до Лозанни, — оголосила Ніколь.
— Навіщо ж отак зразу, не подумавши, — сказав Франц. — Заждіть, поки я поговорю по телефону з Діком.
— Але ж я не встигну тоді на місцевий поїзд, — з а протестувала Ніколь. — І спізнюся на цюріхський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я мушу... — Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала. — Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся. — Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через члече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!
...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк геральд», коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і водночас задзвонив телефон.
— Умер? — з надією в голосі спитав Дік.
— Monsieur, il est parti — він зник!
— Comment? (Як це? - фран.)
— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі.
Це було неймовірно. Щоб людина в такому стані встала й пішла! Він узяв телефонну трубку; дзвонив Франц.
— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.
— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість. — Передусім винен, звичайно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зустріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася неймовірна річ — старий раптом устав і пішов...
— Під що? Я не зрозумів вас.
— Не — під що, а пішов. Я кажу, старий Уоррен пішов.
— А що ж тут такого?
— Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розумієте? І раптом устав і подався геть... Напевне — назад, до Чікаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядальниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... подзвоніть мені пізніше.
Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Уоррена. Скориставшись з тих кільканадцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а нічна ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказати поштою, і відбув — слід гадати, до Америки. В останню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваючись наздогнати його там, але призвело це тільки до того, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.
— Як батько? — спитала вона.
— Набагато краще. Видно, він мав ще добрячий запас життєвих сил. — Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини. — Уявляєш собі: він устав і поїхав геть!
Йому хотілося випити — за всією цією біганиною він не встиг пообідати. Він повів приголомшену Ніколь до бару, замовив коктейль і пиво, і коли вони вмостилися в шкіряних кріслах, продовжив розповідь:
— його лікар, напевно, помилився з прогнозом або взагалі поставив не той діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу все як слід обміркувати.
— Отже, він поїхав?
— Так, вечірнім поїздом на Париж.
Вони помовчали. Від Ніколь віяло глибокою трагічною байдужістю.
— Тут спрацював інстинкт, — сказав нарешті Дік.-— Він справді був майже при смерті, але зусиллям волі йому пощастило відновити ритм діяльності організму — зрештою, він не перший встав зі смертної постелі. Це як старий годинник: струснеш його, і він за звичкою знов починає йти. Отак і твій батько...
— Не треба, — сказала вона.
— Головною його рушійною силою завжди був страх, — провадив Дік далі. — Він злякався, й це додало йому сили. Напевно, він доживе до дев’яноста років.