— Піти й перепросити! Я ж вам пояснювала: коли найстарший у родині — найстарший! — одружується, то дві найстарші сестри складають обітницю присвятити себе його дружині і стають гімадунками, тобто чимось на зразок її фрейлін.
— Чи не тому Гусейн поїхав учора з дому?
Мері повагалася, але потім ствердно кивнула головою. — Він інакше не міг — сестри теж поїхали з ним. Так їм велить закон честі.
Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала вдягатися.
Мері провадила далі:
— А що це за історія з ванною? Я нізащо не повірю, що в цьому домі могло статися щось подібне! Покличмо Ланьє й спитаймо в нього.
Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так, щоб Мері не помітила, — бери, мовляв, цю справу в свої руки. Мері тим часом прочинила двері в коридор й італійською сказала щось покоївці.
— Стривайте-но, Мері, — сказала Ніколь. — Не треба вплутувати в цю справу дитину.
— Ви звинуватили нас, — відповіла Мері тоном, яким ніколи доти не розмовляла з Ніколь. — Я маю право перевірити.
— Я не дозволю, щоб дитину вплутували в цю справу. — Ніколь накинула на себе сукню так, наче це була бойова кольчуга.
— А чого ж, — сказав Дік, — нехай Ланьє прийде, і ми з'ясуємо врешті, вигадка це чи ні.
Ланьє, напівсонний, напіводягнений, розгублено глипав на сердиті обличчя дорослих.
— Послухай, Ланьє, — сказала Мері, — звідки ти взяв, що тебе посадили у воду, в якій уже хтось купався?
— Відповідай, — кивнув йому Дік.
— Бо вода була брудна.
— Невже ти не чув через стіну в своїй кімнаті, як ллється свіжа вода?
Ланьє не заперечував — вода, може, й лилася, але повторив, що у ванній вона була брудна. Трохи зляканий, він спробував зробити висновок:
— Тільки навряд чи вона лилася, бо...
Його відразу ж упіймали на слові:
— Бо що?
Він стояв, безпорадний у своєму халатику, викликаючи гостре співчуття в батьків і дедалі більше роздратування в Мері.
— Вода була брудна, бо в ній плавала мильна піна.
— Якщо ти не впевнений, то не кажи ніколи... — розпочала була Мері, але Ніколь перебила її:
— Облиште, Мері. Цілком очевидно, що мильна піна означає — у воді купалися. А батько велів йому прийти й сказати, якщо...
— Там не могло бути ніякої піни.
Ланьє подивився на батька, немов дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла його за плечі, обернула до дверей і лагідно сказала, що він може йти. Дік несподівано засміявся, і сміх розвіяв напруження. Мері він нагадав минуле, давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка відстань тепер роз’єднує їх, вона примирливо пробурмотіла:
— З дітьми воно завжди так буває.
В міру того, як минуле оживало в її уяві, вона все більше ніяковіла.
-— Ви ж тільки не думайте їхати— Гусейн однаково мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої гості, а що ви наламали дров, то це ненавмисно...
Але Діка тільки ще більше роз’ярила її нещирість а надто вираз «наламали дров»; він почав збирати свої речі, сказавши тільки:
— Шкода, що так вийшло з тими жінками. Я хотів би перецросити у тієї, що заходила сюди.
— Якби ж ви слухали мене тоді, біля рояля!
— Ви стали страшенно нудною, Мері. Я слухав вас, доки мені не урвався терпець.
— Хіба так можна, Діку! — спробувала заспокоїти його Ніколь.
— Я можу тільки переадресувати йому цей комплімент, — ображено сказала Мері. — До побачення, Ніколь. — І вона вийшла з кімнати.
Після всього ні про які проводи не могло бути мови; якнайшвидший їхній від’їзд організував мажордом. Гусейнові та його сестрам Дік залишив коротенькі лист и — офіційні слова подяки. Певна річ, вони не мали іншої ради, але цей вимушений від’їзд завдав прикрості їм усім, особливо Ланьє.
— А все-таки вода була брудна, — знову почав він, коли вони вже сиділи в поїзді.
— Годі, годі, — перепинив його батько. — Раджу тобі забути все те, а то я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що у Франції вийшов новий закон, за яким батьки можуть розлучатися з дітьми?
Ланьє весело засміявся, і в родині Дайверів знову запанувала злагода... «Чи надовго?» — подумки запитав себе Дік.
V
Ніколь підійшла до вікна, щоб подивитися, хто свариться на веранді. Квітневе сонце рум’янило святобливе обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і вигравало синіми зайчиками на лезі великого різницького ножа, яким вона по-п’яному вимахувала. Огюстіна служила в них з лютого, відколи вони повернулися на віллу «Діана».
Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка; вона бачила тільки його голову й затиснуту в руці масивну трость з бронзовою головкою. Трость і ніж загрожували одне одному, наче тризубець і короткий меч у двобої гладіаторів. Спершу Ніколь почула слова Діка: