Потім Ніколь якийсь час, як завжди, поралася в квітнику. Зрізані квіти вона залишала в заздалегідь визначених місцях: садівник потім занесе їх до вітальні. Дійшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами. Її трохи бентежило усвідомлення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як квітам під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голова йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні змушувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке просте й логічне запитання —«а чим я гірша?».
Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фантазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим дорожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, наприклад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.
Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город, і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів. Їхні слова й жестикуляція привернули її увагу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:
— Отутечки я її й поклав...
— А я її водив отуди, за виноград.
— Їй це за дурничку—та й йому теж. Якби ж то не клятий пес. Тож, кажу, поклав я її отутечки...
— Ти граблі захопив?
— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!
— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...
— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...
Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.
Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.
— Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться, — всміхнувся Дік.
Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в рудому зарості...
Вона обернулася до Томмі.
— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...
Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.
— Ніколь... — почав Томмі, але затнувся й закашлявся.
— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натирання, — запропонувала вона. — Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.
— Мені, певно, час уже їхати.
Дік повернувся на веранду й сів.
— У що ж це я вірю? — спитав він.
Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиділи в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.
Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учорашнім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі костюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фальшивий жаль — неначе Томмі не міг дозволити собі мати такий дорогий одяг.
— Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею, — сказала вона.
— Слухай, — стиха промовив Дік, поки Томмі спускався сходами, — не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замовляємо в Парижі — тут її не дістанеш.
Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні, — Томмі просто перед радіатором машини, голова на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.
Ніколь зійшла на стежку.
— Ловіть! — гукнула вона. — І не розбийте, бо тут цього не купиш.
Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслужила.