На катері Дайвери виявилися старшими від усіх; молодь повелася з ними ввічливо, шанобливо, але Ніколь за люб’язними фразами вчувалося запитання: «Звідки ці двоє взялися, і що їм тут треба?» Отут би Дікові й виявити своє вміння опановувати будь-яке становище й задавати тон; але в нього було інше на думці — він зосередився на тому, що мав зробити.
За двісті ярдів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що метлялася в хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став навколішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою темною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.
Після того, як Ніколь відмовилася від своєї черги, на дошці каталася Розмері — зграбно, без вивертів, але під жартівливі оплески своїх залицяльників. Троє з них так заівзято змагалися за почесне право втягти її на борт, що примудрилися набити їй синці на коліні й стегні.
— Ваша черга, докторе, — сказав мексіканець-стерновий.
Дік з іще одним хлопцем — останнім із компанії, який ще не катався, — стрибнули за борт і попливли до дошки. Дік хотів повторити свій трюк — підняти партнера на плечі, і Ніколь стежила за ним, зневажливо посміхаючись. Це його прагнення похизуватися перед Розмері своєю фізичною вправністю дратувало її найбільше.
Вилізши вдвох на дошку, вони почекали, доки вона врівноважиться, потім Дік став навколішки, просунув голову між ногами партнера й почав повільно підводитися.
З катера видно було, що йому от-от забракне сили. Він уже стояв на одному коліні; тепер уся штука полягала в тому, щоб одним рухом звестися на обидві ноги й випростатися. Кілька секунд він відпочивав, а тоді обличчя його скривилося від напруження і, ціною страшного зусилля м’язів і нервів, він устав.
Дошка була вузька, а юнак, хоча й важив не більш як півтораста фунтів, не вмів розподіляти свою вагу, та ще й міцно вхопився за голову Діка. Коли Дік останнім відчайдушним ривком випростав спину, дошка похилилася й обидва полетіли у воду.
Розмері вигукнула:
— Чудово! В них майже вийшло!
Та коли катер наблизився до плавців, Ніколь побачила на обличчі Діка те, що й сподівалася побачити — злість і досаду; адже ще два роки тому ця штука давалася йому за іграшку.
За другим разом він діяв обачніше. Спочатку тільки ледь відірвав коліно від дошки, перевіряючи рівновагу партнера на плечах, потім знов укляк і лише тоді, видихнувши: «Алє-гоп!» — почав підводитися. Але, перше ніж він здолав випростатися, ноги під ним раптом підігнулися і, падаючи, він ледве встиг відштовхнути дошку, щоб уникнути удару.
Цього разу, коли катер підійшов, усі пасажири помітили, що Дік сердиться.
— Я хотів би спробувати ще раз! — гукнув він з води. — Ви ж бачили, в нас уже майже вийшло.
— Що ж, будь ласка.
Відчуваючи, що він зовсім виснажився, Ніколь спитала:
— Може, на сьогодні вже досить?
Дік навіть не відповів. Перший партнер сказав, що виходить з гри, і його витягли з води, а його місце зголосився зайняти мексіканець-стерновий.
Цей був важчий за попереднього. Поки катер набирав швидкість, Дік відпочив трохи, лежачи долілиць на дошці. Потім він підліз під партнера, взявся за линву і, напружившись, спробував підвестися.
Це йому не вдалося. Ніколь бачила, що він перемінив положення і піднатужився ще раз, але як тільки партнер, відірвавшись від дошки, натис усією вагою йому на плечі, він ніби закам’янів. Він зробив ще одну спробу — підвівся на дюйм, на два дюйми, — Ніколь, напружуючись разом з ним, відчувала, як піт зрошує її чоло, — з хвилину він ще намагався встояти отак, а тоді гепнувся знову навколішки, й дошка перевернулася, лише якимсь дивом не вдаривши його по голові.
— Назад! Швидше назад! — крикнула Ніколь до хлопця, що стояв за стерном, і нажахано зойкнула, побачивши, що Дік під водою. Але він зразу ж виринув знову й ліг на спину, чекаючи катера. Здавалося, катер повертав цілу вічність, та коли вони нарешті підпливли й Ніколь побачила, що Дік, вичерпаний і до всього байдужий, погойдується на хвилі, сам на сам з водою й небом, її переляк раптом перейшов у зневагу.