Та якщо самовпевненість дев’ятнадцятирічної живиться надміром уваги, то жінка в двадцять дев’ять років черпає силу з витонченіших джерел. Вона вміло вибирає аперитив, щоб задовольнити спрагу, а потім смакує, мов ікру, усвідомлення своєї влади. На щастя, ні в першому, ні в другому випадку вона не думає про прийдешні роки, коли передчуття і розум її німітимуть від раптових нападів тривоги, коли їй страшно буде зупинятися й страшно йти вперед. Але дев’ятнадцять і двадцять дев’ять — це сходові площадки, на яких можна постояти спокійно, не переймаючись лихими передчуттями.
Ніколь не хотіла туманного платонічного роману; їй потрібен був коханець, потрібна була зміна. Вона розуміла — мислячи категоріями Діка, — що без справжнього почуття пускатися на авантюру, яка для всіх може скінчитися погано, — вульгарно й непристойно. Але, з іншого боку, вона саме Діка вважала винним у тому, що все так складається, й щиро вірила, що такий експеримент може мати цілющі наслідки. Її підохочували й численні приклади того, як люди дозволяють собі геть усе, що їм заманеться, — і виходять сухими з води. А крім того, всупереч намірові ніколи собі не брехати, вона вмовляла себе, що тільки розвідує дорогу і може в будь-яку мить відступитися.
Коли вони опинилися в негустому затінку парасоля, руки Томмі — в білих полотняних рукавах — лягли їй на плечі, він обернув Ніколь обличчям до себе й зазирнув їй у вічі.
— Замріть, — сказав він. — Дайте мені подивитися на вас.
Його волосся було напахчене, від білого костюма йшов легкий дух мила. Якусь хвилину вони просто дивилися одне на одного — Ніколь без усмішки на стиснутих устах.
— Ну як, подобається тобі те, що ти бачиш? — нарешті прошепотіла вона.
— Parle français (розмовляй французькою (франц.))
— Гаразд, — сказала вона й французькою проказала те саме запитання: — Чи подобається тобі те, що ти бачиш?
Він міцніше пригорнув її до себе.
— Мені подобається в тобі все. — Він повагався. — Я був певен, що знаю твоє обличчя, але, виявляється, в ньому є щось таке, чого я не помічав раніше... Відколи це в тебе з’явився оцей шахраюватий погляд?
Ніколь сердито випручалася від-нього й вигукнула англійською:
— То ти для цього перейшов на французьку мову? —
Вона притишила голос, побачивши служника, що наближався з пляшкою хересу. — Щоб зручніше було казати образливі речі?
Вона з розгону сіла в крісло і рішуче втислася в подушку із срібної парчі.
— В мене тут немає дзеркальця, — почала вона знову французькою, але визивним тоном. — Якщо мій погляд справді змінився, то це тому, що я видужала. А видужавши, стала такою, якою я є насправді. Мій дід був, напевно, шахраєм, отже, це в мене — спадкове, і годі. Чи задовольняє така відповідь твій логічний розум?
Томмі навіть не вник у суть її слів.
— Де Дік — він не снідатиме з нами?
Відчувши, що йому однаково, буде Дік з ними чи ні, вона спробувала сміхом відігнати почуття досади.
— Дік поїхав кататися, — сказала вона. — В наших краях об’явилася Розмері Хойт, і він тепер або з нею, або зализує сердечні рани, мріючи про неї десь на самоті.
— Дивна ти все-таки жінка, Ніколь.
— Зовсім ні! — квапливо відказала вона. — Звичайнісінька—така сама, як усі... Цебто... В мені сидить сотня звичайнісіньких жінок, тільки всі вони різні.
Маріус приніс диню й відерце з льодом. Ніколь мовчала — слова про «шахраюватий погляд» не йшли їй з думок; цей Томмі, видно, звик рубати з плеча.
— Чому тобі не дозволили лишитися тим, чим ти була? — знову заговорив Томмі. — Я не знаю іншої людини з такою драматичною долею, як у тебе.
Вона промовчала, не знаючи, що сказати.
— Оці мені приборкувачі жінок! — сердито кинув він.
— В кожному суспільстві є... — почала вона, відчуваючи, що її устами говорить Дік, але голос Томмі змусив її прйнишкнути.
— Мені не раз доводилося силоміць вправляти душу чоловікам, але навряд чи я б наважився на таке бодай з однією жінкою. А «добросердий» деспотизм — ще гірший. Яка користь з нього — тобі, йому, будь-кому?
Серце Ніколь тьохнуло й стислося — вона ж бо добре знала, чим завдячує Дікові.
— Мені здається, я маю...
— Ти маєш забагато грошей, — нетерпляче урвав її Томмі. — І вся причина в цьому. А для Діка це — як сіль в оці.
Вона обміркувала почуте, поки служник прибирав зі столу.
— Що ж я, по-твоєму, маю робити?
Вперше за десять років вона корилася чужій волі, а не чоловіковій. І все» що говорив Томмі, назавжди западало їй у душу.