Він озирнувся довкола.
— Як на мене, надто вбога. Люба, як ти втішила мене тим, що не схотіла чекати до Монте-Карло!
— Чому ж убога? Це прекрасна кімната, Томмі, — вона як столи без скатерок у Сезанна й Пікассо.
— Ну, не знаю. — Він навіть не намагався зрозуміти її. — Знову цей галас. Хай йому чорт, убивають там когось, чи що?
Він повернувся до вікна й знову почав доповідати.
— Це американські матроси — двоє б’ються, а решта підохочують. Видно, вони з вашого лінкора, що стоїть на рейді. — Він обгорнувся рушником і вийшов на балкон: — І їхні poules (дівки (франц.)) теж із ними. Знайома історія: ці жінки супроводять корабель з порту в порт. Але які жінки! Невже за свої долари ваші матроси не можуть дозволити собі кращих? Пригадую, які жінки йшли за армією Корнілова! На тих, що були рангом нижчі від балерини, ніхто й дивитися не хотів!
У його житті було стільки жінок, що саме слово «жінка» не викликало в ньому ніяких емоцій; це тішило Ніколь, вона гадала, що їй легше буде втримувати його, поки він цінує в ній щось більше, ніж звичайні жіночі принади.
— Під дихало бий, під дихало! — Отак його, отак!
— Правою, чуєш, правою знизу!
— Ну, Далшміте, ну, бий же, сучий сину! — Отак його!
— Бий, бий, бий!
Томмі повернувся до кімнати.
— Мабуть, нам більше не варто тут залишатися, ти згодна?
Вона була згодна, та, перше ніж одягтися, вони знову припали одне до одного і ще на якийсь час забули і про цю вбогу кімнату, і взагалі про все на світі...
Вдягаючись нарешті, Томмі виглянув у вікно й вигукнув:
— Боже праведний, ці дві матрони в гойдалках хоч би бровою моргнули! Сидять собі й балакають, мов і не було нічого. Вони, бач, відпочивають тут за свої кровні грошики, і весь американський військовий флот укупі з усіма шльондрами Європи не можуть їм цей відпочинок зіпсувати.
Ніжно пригорнувши до себе Ніколь, він зубами поправляв бретельку, що зісковзнула з її плеча, коли за вікном розлягся оглушливий гарматний постріл — це лінкор скликав на борт матросів.
І зразу ж унизу зчинився страшенний гармидер — адже ніхто не знав, куди, до яких берегів відпливає корабель. Офіціанти надривно кричали, вимагаючи, щоб з ними розрахувались, їм відповідали обуреними вигуками й лайкою, грюкали об стіл кулаки із завеликими банкнотами й дзенькали монетки надто дрібної здачі; п’яних, що вже не трималися на ногах, тягли до шлюпок їхні товариші, і весь цей гамір перекривали уривчасті команди патрулів військово-морської поліції. Нарешті, під зойки, крик, лемент і божбу, відча-лила від берега перша шлюпка, й жінки, що збилися на пристані, заголосили їй услід.
Раптом якась дівчина вискочила на нижній балкон і відчайдушно замахала серветкою. Томмі не встиг помітити, чи розворушила нарешті її поява англійок у кріслах-гойдалках, бо хтось затарабанив у їхні власні двері. Схвильовані жіночі голоси благали їх відчинити; перезирнувшись з Ніколь, Томмі повернув ключ у замку. За дверима стояли дві дівчини, зовсім молоді, хирляві, жалюгідні, розхристані. Одна з них ревно плакала.
— Дозвольте нам помахати з вашого балкона! — благальною скоромовкою заторохтіла друга, — Будь ласка, дозвольте! Помахати нашим хлопцям! Можна, га? Всі інші кімнати позамикані!
— Будь ласка, — відповів Томмі.
Дівчата прожогом кинулися на балкон і відразу ж у загальний гамір врізалися два пронизливих дисканти: — До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі, глянь угору!
— Телеграфуй у Ніццу до запитання!
— Чарлі! Він не бачить мене!
Одна з дівчат раптом задерла спідницю, стягла з себе рожеві штанці і, роздерши їх, замахала цим прапором, кричучи: «Бен! Бен!» Коли Ніколь і Томмі виходили з кімнати, той прапор усе ще майорів на тлі синього неба. «О, скажи, чи ти бачиш ніжну барву тіла, що було твоїм?..» А тим часом на кормі лінкора гордо маяв під вітром переможний суперник — американський зоряносмугастий прапор.
Обідали вони в новому приморському казино в Монте-Карло... А пізно ввечері, в Больє, плавали в залитій білим місячним світлом лагуні — фосфоруючій чаші води, утвореній кільцем білих валунів, навпроти Монако й оповитої світлим серпанком Ментони. Ніколь подобалося, що він привіз її саме до цієї місцини, немов вихопленої із східної казки; все тут, починаючи з гри вітру й хвиль, було незвичне й нове, як самі вони одне для одного. Вона почувалася бранкою з Дамаска, яку кочовик кинув поперек сідла й повіз у далекий азіатський степ. За короткий час усе, чого навчав її Дік, пішло в непам’ять; вона вже майже стала тим, чим мала б стати з самого початку, бездумним уособленням духовної капітуляції, притаманної світові, що її оточував. Безвільна від кохання й місячного сяйва, вона схилялася перед сваволею свого коханця.