Вони прокинулися водночас. Місяць уже зайшов, похолоднішало. Насилу звівшись на ноги, вона спитала, котра година. Томмі сказав, що десь близько третьої.
— Мені час додому.
— Я гадав, що ми переночуємо в Монте-Карло.
— Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу повернутися до світанку.
— Як хочеш.
Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у воду. Побачивши, що Ніколь після купання вся тремтить, Томмі розтер її міцно рушником. Вони сіли в машину — волосся ще мокре, шкіра аж палає — і призналися одне одному, що їхати не хочеться. Зорі променіли, було зовсім світло, і коли Томмі цілував її, вона відчувала, що для нього зараз не існує нічого, крім її білих щік, і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пестливо торкалися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав. І вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли «Діана». Прощаючись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлунням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стаккато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного напруження сил.
IX
Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назустріч, силкуючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.
— А де ж машина? — спитала вона.
— Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.
— З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.
— Я потрапив у містраль і дощ.
— Як тобі там було, весело?
— Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я одвіз Розмері до Авіньйона й там посадив її на поїзд. — Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку. — Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.
— Дякую за турботу. — До неї вже повернулося самовладання.
— Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї сподіватись чогось, — а для цього мав побачитися з нею сам на сам.
— То як— можна чи ні?
— Розмері так і не вийшла з дитячого віку, — відповів він. — Мабуть, це й на краще. А ти що робила?
Вона відчула, як по-кролячому смикнулося її обличчя.
— Вчора ввечері я їздила на танці — з Томмі Барбаном. Ми вирушили до...
Скривившись, він урвав її:
— Можеш не розповідати. Роби все, що тобі заманеться, тільки я не хочу про це знати.
— А тут і нема про що знати.
— Ну, гаразд, гаразд. — І він спитав так, наче був відсутній цілий тиждень: — Як діти?
У вітальні задзвонив телефон.
— Якщо це мене, то мене немає вдома, — квапливо сказав Дік, підхоплюючи валізку. — Я йду до себе: маю деяку роботу.
Ніколь почекала, доки він зник у флігелі, потім увійшла до вітальні й зняла телефонну трубку.
— Ніколь, comment vas-tu? (Як ти? (франц.)
— Дік повернувся.
Томмі аж застогнав.
— Я в Канні, приїдь сюди. Нам треба побалакати. — Не можу.
— Скажи, що кохаєш мене. — Вона мовчки кивнула головою. Він повторив: — Скажи, що кохаєш мене.
— Так, так, — запевнила вона його. — Але зараз не можна...
— Чому не можна? — нетерпляче вигукнув він. — Адже Дік бачить, що між вами все скінчилося, — він сам відступився, це ж ясно. Чого ж він ще може вимагати від тебе?
— Не знаю. Нічого не знаю, поки... — Вона мало не сказала: «поки не спитаю Діка», — але, схаменувшись, не домовила цієї фрази: — Я напишу тобі, а завтра подзвоню.
Вона тинялася по кімнатах, задоволена собою, майже пишаючись тим, що зробила. Її тішило усвідомлення власної відчайдушності; це вже не полювання на дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній день оживав перед нею в усіх подробицях, які витісняли з пам’яті інші хвилини, щасливі хвилини тієї пори, коли її кохання до Діка було ще незаймано чистим. Вона вже думала про те почуття з легкою зневагою, воно вже видавалося їй не стільки коханням, скільки сентиментальною закоханістю. З типово жіночою забутливістю вона пустила в непам’ять щастя тих тижнів перед шлюбом, коли вони з Діком кохалися таємно по різних закутках світу. Вчора вона просто так, без потреби брехала Томмі, клянучись, що ніколи не зазнавала такого цілковитого, такого безмежного, такого повного...