VII
Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері подивилась туди, де між Томмі Барбаном і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. Її волосся, густе, як шерсть чау-чау, пінилося і яскріло в мерехтливому світлі свічок. Розмері прислухалася, зачарована низьким, чітким голосом.
— Бідолаха!— вигукнула Ніколь. — Чого це вам закортіло перепиляти його навпіл?
— Ясна річ, хотів побачити, що в нього всередині. Невже вам не цікаво, що в офіціанта всередині?
— Старі меню, — засміялася Ніколь, — череп’я битого посуду, чайові, недогризки олівців.
— Напевне, але це ще треба науково довести. Крім того, пилку я мав не якусь, а музичну, тож і видовище було б зовсім не страшне.
— Ви збиралися грати на ній під час операції? — поцікавився Томмі.
— На жаль, до цього не дійшло. Він усе зіпсував своїм лементом. Тіак репетував, що ми злякались: ще, боронь боже, увередиться.
— Все-таки дивно, — мовила Ніколь. — Щоб ото один музикант узяв інструмент у іншого і...
Минуло тільки півгодини, відколи вони посідали за стіл, а вже сталася відчутна зміна: один по одному присутні позбулися хто турботи, хто тривоги, хто підозри — і ставали самі собою в найкращих своїх виявах — стали гістьми Дайверів. Насуплений чи байдужий вигляд засмутив би господарів, і тому всі аж світилися приязню, а Розмері, спостерігаючи це, переймалася любов’ю і вдячністю до них усіх, за винятком Маккіско, який і тут примудрявся триматися осібно, — що пояснювалося, до речі, не так злостивістю, як бажанням закріпити вином той гарний настрій, з яким він сюди прийшов. Відкинувшись на спинку стільця між Ерлом Брейді, якому він докинув кілька ущипливих зауважень щодо мистецтва кіно, і місіс Абрамс, якої він взагалі не помічав, Маккіско свердлив Діка Дайвера поглядом, сповненим нищівної іронії; час від часу він, проте, сам псував ефектність своєї пози спробами втягти Діка в розмову через весь стіл.
— Ви приятелюєте з Вен-Б’юреном Денбі? — запитував він.
— Здається, я вперше чую це ім’я.
— А я був певен, що ви приятелюєте, — роздратовано наполягав Маккіско.
Не спромігшись завести розмову про містера Денбі, він зачепив ще кілька тем, так само невдалих, але щоразу його ніби паралізувала чемна увага Діка, і перервана ним розмова по короткій паузі точилася далі без його участі. Маккіско намагався втручатися і в інші розмови, але виходило це в нього так, наче він потискував порожню рукавичку, а не руку, і врешті-решт він замовк з утомленим виглядом дорослої людини, знудженої дитячою компанією, й зосередив свою увагу на шампанському.
Розмері обводила поглядом стіл, стежачи за настроєм гостей так пильно, наче готувалася на роль їхньої мачухи. Тепле світло свічок, поставлених у вазі з яскравими гвоздиками, падало на обличчя місіс Абрамс— рум’яне від «Вдови Кліко», воно пашіло здоров’ям, привітністю, дитячою добротою; поряд з нею сидів містер Ройял Дамфрі, чия дівоча врода не так впадала в око в дій святковій обстановці, його сусідкою була Вайолет Маккіско; від випитого все гарне і принадне в ній розквітло, і вона покинула на час спроби осмислити двозначність свого становища —становища дружини кар’єриста, який не зробив кар’єри.
Далі — Дік, обтяжений турботами, що їх він зняв зі своїх гостей, поглинутий своїми обов’язками господаря.
Потім її мати, як завжди бездоганна.
Потім Барбан, що розважав її матір невимушеною світською бесідою, — за це Розмері знову перейнялася симпатією до нього.
Потім Ніколь. Розмері якось по-новому побачила її й подумала, що зроду не зустрічала гарнішої жінки. Її обличчя — обличчя святої, образ скандінавської мадонни — сяяло крізь сніговій дрібної комашні, що летіла на свічки, тепло рожевіло в світлі порозвішуваних на пінії ліхтариків. Яким спокоєм віяло від неї!
Ейб Норт пояснював їй свій моральний кодекс.
— Авжеж, він у мене є, — наполягав він. — Людина не може жити без морального кодексу. А мій полягає в тому, що я — проти спалювання відьом. Як почую, що десь спалили відьму, мене аж жаром обсипає.
Брейді встиг розповісти Розмері, що Ейб Норт — композитор, який уславився зовсім молодим, але вже років сім нічого не пише.
Далі сидів Кампіон; хоч як це дивно, сьогодні він не кривлявся й навіть виявляв до своїх сусідів щось схоже на материнське піклування. Потім Мері Норт, така весела, що неможливо було не всміхнутися, дивлячись, як поблискують білі дзеркальця її зубів — її розтулені уста були округлені, немов у беззвучному вигуку насолоди.
І нарешті Брейді, який помалу узгоджував із світськими манерами свою енергію, спрямовану звичайно на безпардонне самоствердження, на хизування власним душевним здоров’ям та вмінням зберігати його ціною байдужості до чужих вад.