Розмері повернулася до кімнати, накинула на себе халатик, взула сандалі, вийшла знову й попрямувала до парадного входу— майже бігцем, бо аж тепер помітила, що на веранду виходять двері інших номерів і ті двері дихають сном. На широких і білих парадних сходах хтось сидів. Вона злякано зупинилася, але ту ж мить упізнала Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.
Він плакав беззвучно й невтішно, по-жіночому здригаючись від ридань. Згадавши сцену з фільму, в якому вона знімалась, і мимоволі повторюючи свою роль, Розмері підійшла і доторкнулася до його плеча. Він зойкнув від несподіванки, не зразу впізнавши її.
— Що сталося? — Вона дивилася йому просто в очі, і в погляді її була зичливість, а не холодна цікавість. — Чи можу я вам чимось допомогти?
— Ніхто вже мені не допоможе. Я знав, що так буде. Я сам у всьому винен. І так щоразу, щоразу!
— Ви все ж таки скажіть, — щр сталося?
Він глянув на неї, немов зважуючи, чи варто казати. І похитав головою:
— Ні. Ви ще надто молоді, ви не знаєте, що таке муки кохання. Які це страждання, який біль. Краще нечула молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше, але такого ще не було — щоб отак несподівано, мов грім з ясного неба...
Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ні поглядом, ні порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив перемінити розмову:
— Десь тут поблизу Ейб Норт.
— Як, адже він мешкає в Дайверів!
— Але він приїхав. Невже ви не знаєте, що сталося? На третьому поверсі з грюкотом розчинилися віконниці і типово англійський голос гримнув, карбуючи кожне слово:
— Дуже прошу припинити балачки!
Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз і сіли на лаві при доріжці на пляж.
— То ви й справді нічого не знаєте? Любонько, сталося неймовірне... — Він аж повеселішав, наперед смакуючи враження, яке справить його новина. — І то так несподівано, так нагло! Ах, недаремно я уникаю неврівноважених людей — мої нерви їх просто не витримують...
Він переможно дивився на неї. Ох і здивується ж вона!
— Любонько, — урочисто виголосив він, поклавши руку їй на стегно й весь нахиляючись до неї, показуючи, що це не випадковий жест — він почувався тепер цілком упевнено. — Має відбутися дуель.
— Що-о?
— Дуель на... Ми поки що не знаємо, на чому.
— Але між ким?
— Зараз я вам усе розповім. — Він голосно зітхнув і повів далі таким тоном, наче все це сталося з її вини, але він — бог із нею — не збирається її звинувачувати. — Ви ж їхали в іншій машині. Вважайте, що вам пощастило, — мені це коштувало щонайменше двох років життя. І, головне, все сталося так швидко, так несподівано!
— Що ж усе-таки сталося?
— Не знаю навіть, як це почалося. Вона раптом заговорила...
— Хто — вона?
— Вайолет Маккіско, — він притишив голос, наче хтось їх підслуховував. — Але про Дайверів — нічичирк, бо він погрожував голову відірвати кожному, хто бодай словом прохопиться про них.
— Хто погрожував?
— Томмі Барбан. Тож я вам нічого не казав, домовились? І ми так і не дізналися, що хотіла розповісти Вайолет, бо він весь час перебивав її, а потім втрутився Маккіско, і от тепер маємо дуель. Сьогодні вранці — о п’ятій. Через годину. — Він скрушно зітхнув, згадавши про власне лихо. — Ах, краще б це випало мені. Краще б мене вбили на дуелі, бо мені все одно життя не миле. — Він замовк і розпачливо захитався з боку в бік.
Вгорі знову грюкнули залізні віконниці, і той самий англійський голос проказав:
— Послухайте, ви скінчите, нарешті?
З готелю саме вийшов Ейб Норт, якось розгублено огледівся довкола й побачив Кампіона та Розмері на білому тлі неба над морем. Розмері застережливо хитнула головою, перше ніж він встиг заговорити, і вони перейшли до лави трохи далі. Розмері помітила, що Ейб не зовсім тверезий.
— А ви чого не спите? — спитав він.
— Вже виспалася. — Вона ледве не засміялася, згадавши про голос із третього поверху.
— Соловейко спати не дає? — спитав Ейб і сам же відповів: —Атож, соловейко не дає. Цей член гуртка умільців уже, мабуть, розповів вам, що сталося?