Всі запитливо глянули на Барбана.
— Я не дістав сатисфакції.
— Дурниці! Ви дістали її сповна, — сердито сказав Ейб. — Просто ви самі ще цього не збагнули.
— Ваш довіритель відмовляється від повторного пострілу?
— Облиште, Томмі. Ви затіяли це, і мій довіритель зробив усе, що від нього вимагалося.
Томмі зневажливо засміявся.
— Відстань була просто сміховинна, — сказав він. — Я не звик до таких комедій. Нагадайте своєму приятелеві, що він не в Америці.
— А ви Америку не чіпайте, — досить різко урвав його Ейб і вже спокійніше додав: — їй-право, Томмі, все це зайшло надто далеко. — Вони ще з хвилину тихо сперечалися, потім Барбан кивнув і холодно вклонився здалеку своєму недавньому супротивникові.
— А потиснути руки? — спитав лікар-француз. — Вони вже знайомі, — відповів Ейб.
Він обернувся до Маккіско.
— Ходім, тут більше нема чого робити.
Коли вони пішли геть, Маккіско на радощах схопив Ейба за руку.
— Стривайте-но, — сказав Ейб. — Треба ж віддати Томмі його пістолет. Він йому ще знадобиться.
Маккіско простяг пістолет Ейбові.
— Під три чорти вашого Томмі, — хвацько сказав він. — Скажіть йому, нехай іде під...
— Може, сказати, що ви хочете стрілятися ще раз?
— От я й став дуелянтом! — вигукнув Маккіско, коли вони попрямували нарешті до машини. — І довів, чого я вартий. Я зовсім не боявся!
— Ви були п’яні, — сказав йому Ейб.
— Аніскілечки!
— Гаразд, нехай буде по-вашому.
— А навіть коли й хильнув трохи, то що? Самовпевненість його щохвилини зростала, і він уже дивився на Ейба з неприязню.
— То що? — наполягав він.
— Коли ви цього не розумієте, то й пояснювати не варто.
— Невже ви не знаєте, що на війні всі завжди п’яні? — Гаразд, облишмо де.
Але на цьому не закінчилося. Ззаду почулися квапливі кроки — їх наздоганяв лікар.
— Pardon, messieurs, — сказав він, відсапуючись. — Voulez-vous régler mes honoraires? Naturellement c’est pour soins médicaux seulement. M. Barban n’a qu’un billet de mille et ne peut pas les régler et l’autre a laissé son porte-monnaie chez lui. (Даруйте, панове. Я хотів би одержати належний мені гонорар. Тільки за медичну допомогу, звичайно. Пан Барбан не може розрахуватися, бо має тільки тисячофранковий банкнот. А той другий пан забув гаманець удома (франц.)
— Француз є француз, — зауважив Ейб, потім спитав лікаря: — Combien? (Скільки? (Франц.))
— Я сам заплачу, — озвався Маккіско.
— Не треба, в мене є. Ми всі ризикували однаково. Поки Ейб розраховувався з лікарем, Маккіско раптом кинувся в кущі й почав блювати. Вийшов він ще блідіший і ніби на чужих ногах поплентав слідом за Ейбом до машини, що чорніла на тлі вже зовсім рожевого ранкового неба.
А в сосняку лежав, судомно хапаючи ротом повітря, Кампіон — єдина жертва дуелі, і Розмері, істерично сміючись, штурхала його під бік носаком сандалі. Вона заспокоїлася аж тоді, коли він підвівся й пішов, — для неї тепер важило тільки одне: за кілька годин вона побачить на пляжі того, кого подумки все ще називала Дайвером.
XII
Вшістьох вони сиділи у «Voisins» (Сусіди), чекаючи Ніколь, — Розмері, Норти, Дік Дайвер і двоє молодих музикантів французів. Сиділи й придивлялися до відвідувачів ресторану. Дік твердив, що жоден американець, за винятком його самого, не вміє спокійно поводитися на людях, і вони шукали прикладу, щоб спростувати його слова. Та, як на те, за десять хвилин не знайшлося нікого, хто, ввійшовши до залу, не підніс би, скажімо, руки до обличчя.
— Даремно ми відмовилися від нафабрених вусів, — зауважив Ейб. — Та все-таки я не згоден, що в цілому Парижі тільки Дік уміє поводитися спокійно...
— Так, тільки я! — наполягав Дік.
— Хіба що коли тверезий.
Якийсь охайно вдягнений американець і дві його супутниці, невимушено розмовляючи, влаштувалися за сусіднім столиком. Раптом американець відчув, що на нього дивляться, — і його рука відразу сіпнулася вгору й почала поправляти бездоганно зав’язану краватку. Інший чоловік, що, стоячи посеред залу, наглядав собі місце, раз у раз поплескував себе по щоці, а його супутник крутив між пальцями згаслу сигарету. Власникам окулярів, вусів та борідок велося краще, бо мали чим бавитись, а ті, хто не мав цього, потирали підборіддя чи посмикували себе за кінчик вуха.
До зали ввійшов уславлений генерал, і Ейб, розраховуючи на вест-пойнтську муштру, якої після року навчання вже не витравиш нічим, побився з Діком об заклад на п’ять доларів.
Генерал стояв, звільна опустивши руки, і чекав, доки йому знайдуть місце. Та ось він одвів одну руку назад, як стрибун перед розгоном, і Дік уже видихнув: «О!», вирішивши, що той втратив самовладання, але генералова рука знов опустилася й повисла. Всі полегшено зітхнули — вони даремно хвилювалися, офіціант уже підсував для нього стілець... І тут переможець, немов у раптовій люті, різким рухом почухав свою сиву чуприну.