Відколи вони приїхали до Парижа, Ейб Норт весь час ходив напідпитку; очі його почервоніли від вина й від сонця. Того вечора Розмері вперше помітила, що він не проминає жодної нагоди випити, і подумала, що Мері Норт навряд чи це до вподоби. Мері, хоч яка була сміхотлива, говорила так мало, що Розмері, власне, майже нічого про неї не знала. Розмері подобалося її пряме чорне волосся — зачесане назад, воно лише на спині закручувалося плавною хвилею; час від часу тоненьке пасмо спадало їй на лоб — навскіс до скроні, — і коли воно лізло в очі, Мері, струснувши головою, відкидала його.
— Ходімо сьогодні раніше спати, Ейбе, нехай це буде остання чарка. — Промовляла Мері спокійно, але в голосі вгадувалося легке занепокоєння. — Ти ж не хочеш, щоб тебе завтра внесли на пароплав, та ще й розплескуючи по дорозі.
— Так, усім час додому, — підтримав Дік. — Уже пізно.
На благородному обличчі Ейба з’явився впертий вираз, і він рішуче заперечив:
— Ні, ні. — І після значущої паузи додав: — Куди нам поспішати. Розіп’ємо ще пляшку шампанського.
— Я більше не п’ю, — сказав Дік.
— А Розмері вип’є. Вона ж природжений алкоголік, тримає у ванній пляшку джину, та й взагалі. Мені її мати розповідала.
Він вилив решту шампанського в келих Розмері. Першого дня в Парижі Розмері випила стільки лимонаду, що їй аж погано стало, отож навіть не пригублювала ніяких напоїв. Але тепер вона піднесла келих.
— Отакої! — вигукнув Дік. — А ви казали, що не п’єте !
— Але не казала, що не питиму.
— А що скаже мама?
— Один келих можна. — їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допоможе їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: — Та ще й учора був мій день народження, мені сповнилося вісімнадцять.
— Чого ж ви не сказали? — хором обурилися всі.
— Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту. — Вона допила шампанське. — А тепер вважайте, що ми відсвяткували.
— Е, ні, — заперечив Дік. — Завтра ввечері ми відсвяткуємо ваш день народження, ясно? Вісімнадцять років — це неабияка дата!
— А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить, — сказала Мері.
— Атож, атож, — підхопив Ейб. — Як і після вісімнадцяти.
— Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав, — докинула Мері. — Але він покладає великі надії на Нью-Йорк. З ним у нього пов’язані всі плани. — Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна. — Він повертається в Штати писати музику, а я їду в Мюнхен займатися співами, і коли ми знову зустрінемось, світ належатиме нам!
— Це чудово! — закивала головою Розмері. Шампанське вже давалося взнаки.
— А тим часом — ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціонувати.
Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча давно вже перестав вірити в нього.
— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.
Ейб уловив у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:
— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.
— Тим краще, — спокійно відповів Дік, — тим краще. Можливо, я й зовсім закину свій, як ви кажете, «науковий трактат».
— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері. Розмері вперше побачила в Діка таке обличчя — застигле, без будь-якого виразу. І відчувши, що його слова мають якийсь прихований і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: «Ну що ви, Діку!» Але Дік уже весело сміявся.
— Закину цей і візьмуся за інший, — додав він і підвівся з-за столу.
— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...
— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.
— На добраніч, Діку любий.
Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втрачала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таєм-. ниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...