— Ваша гра приголомшила мене. Я певен, що ви станете кінозіркою.
І знову на екрані — «Татова донька». За вже щасливіших часів, що завершуються ніжною сценою возз’єднання Розмері з батьком — нудотно-солодкою сценою з таким патологічним підтекстом, що Діку аж ніяково зробилося за себе й за своїх колег психіатрів. Екран погас, спалахнуло світло, настала довгождана мить.
— А тепер сюрприз! — оголосила Розмері, звертаючись до присутніх. — Зараз Дік пройде пробу!
— Пробу?
— Атож, кінопробу. Я домовилася заздалегідь, зараз його запросять.
Запала зловісна мовчанка, потім хтось із Нортів не витримав і захихотів. Розмері, не зводячи очей з рухливого ірландського обличчя Діка, бачила, як зміст її слів поступово проникає в його свідомість, і водночас їй самій ставало ясно, що головний козир розіграно невдало, — хоч вона ще й не розуміла, що просто поставила не на ту карту.
— Ні на яку пробу я не піду, — твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: — Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно — чудова кар’єра для жінки, але я і кіно — речі несумісні. Я старий кабінетний учений, який не знає нічого поза своїм домом і своєю наукою!
Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи скористатися з нагоди, — обидві трохи ображені, що самі не дістали такого запрошення. Але Дік рішуче поклав край розмові, досить різко висловившись про акторство взагалі:
— В театральному світі найбільше пильнують браму, яка нікуди не веде, — сказав він. — Певно, тому, що немає нічого ганебнішого за ту порожнечу.
Із студії Розмері поїхала в таксі з Діком і Коллісом Клеєм; Колліс попросив, щоб його підкинули до готелю, а Дік і Розмері мали ще відбути візит, від якого Ніколь і Норти відмовилися, пославшись на брак часу: перед самим від’їздом Ейба виявилося, що він ще не владнав деяких важливих справ. Дорогою Розмері почала дорікати Дікові:
— Я думала, якщо проба вийде вдала, візьму плівку із собою до Каліфорнії. А тоді, може, вас запросили б зніматися, і ви могли б стати моїм партнером у новому фільмі.
Дік не знав, що й казати.
— Дякую за турботу, Розмері, ви зворушили мене, але, їй-богу, я волію лишатися вашим глядачем. Тим більше, що вже це — найвища насолода.
— Та-ак, картина шикарна, — озвався Колліс Клей. — Я її вже вчетверте дивлюся. А один хлопець з Нью-Хейвена дивився її разів десять, навіть до Хартфорда їздив, коли її там показували. А коли я привіз Розмері до Нью-Хейвена, той дивак так збентежився, що навіть не наважився до неї підійти. От йолоп, га? Це дівчисько будь-кому голову закрутить!
Дік і Розмері перезирнулися; їм хотілося побути самим, але Колліс, звичайно, про це не здогадувався.
— Якщо хочете, я можу спочатку підвезти вас, — запропонував він. — Я ж мешкаю в «Лютеції».
— Ні, ми вас підвеземо, — сказав Дік.
— Простіше було б, якби я вас. Я нікуди не поспішаю.
— Все-таки краще ми вас підвеземо.
— Але ж... — почав був Колліс, але тут нарешті до нього дійшло, і він почав домовлятися з Розмері про наступну зустріч.
Кінець кінцем вони спекалися його. Третій і зайвий, він був для них тільки тінню, але тінню, що заважала їм бачити одне одного. А потім, несподівано і якось надто швидко, машина зупинилася — вони приїхали. Дік зітхнув.
— Що ж, ходім?
— Як хочете, — відповіла Розмері. — Я на все згодна. Він повагався мить.
— Мабуть, доведеться-таки піти — ця дама виявила бажання купити кілька картин мого приятеля, а йому дуже потрібні гроші.
Розмері пригладила зрадливо скуйовджене волосся.
— Зайдемо на п’ять хвилин, не більше, — вирішив Дік. — Вам ці люди не сподобаються.
Певно, там будуть якісь нудні типи, а то й грубіяни й п’яниці чи настирні базіки — в усякому разі, люди, яких Дайвери уникають, думала Розмері. Але вона і уявити собі не могла того, що там побачила.XVII