Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з палацу кардинала Ретца, але від палацу лишився тільки каркас, всередині ж ніщо не нагадувало про минуле, та й про сучасне теж — принаймні те сучасне, до якого звикла Розмері. Скоріше складалося враження, що в старовинній мурованій оболонці міститься майбутнє; людина, яка переступала, коли в даному разі можна так висловитися, поріг цього дому, спершу почувалася так, наче її вдарило електричним струмом чи, скажімо, їй запропонували на сніданок вівсяну кашу з гашишем, — перед нею відкривався довгий хол, де сталь, срібло й позолота відбивалися в безлічі примхливо огранованих дзеркал. Ефект від цього був не такий, як на виставці декоративного мистецтва, бо там люди оглядали все ззовні, а тут вони перебували всередині. Розмері відразу ж охопило якесь награне піднесення — немов вона опинилася на зйомочній площадці, — і їй здавалося, що всі довкола мають те саме почуття.
Тут зібралося чоловік тридцять, переважно жінок, що ніби зійшли зі сторінок творів Луїзи Олкотт Чи графині де Сегюр, і всі вони рухалися по площадці так обережно й цілеспрямовано, як людська рука, що збирає дрібні і гострі друзки скла. Видно було, що і всі вони загалом, і будь-хто зокрема не ставляться до цієї обстановки з тією свободою, яку виявляє, скажімо, до мистецького шедевру — хоч би й найдовершенішого — його власник; вони не розуміли, що являє собою ця кімната, бо це, власне, і було що завгодно, тільки не кімната; жити в ній було б так само важко, як сходити вгору ескалатором, що рухається вниз. От для цього й потрібна була згадана цілеспрямованість рухів руки, що збирає бите скло, — цілеспрямованість, наявністю чи відсутністю якої й визначалася вдача більшості присутніх.
Їх можна було поділити на дві групи. Першу складали американці та англійці, які всю весну й літо гуляли напропале, і поведінку яких визначали тепер виключно нервові імпульси: години сонливої байдужості в них перемежовувалися раптовими спалахами войовничості, істерії чи хтивості. Другу групу — назвемо її експлуататорською — складали бувалі ділки, люди тверезі й поважні, які знають, що їм потрібно, і не марнують час на дурниці. Ці найкраще пристосовувалися до оточення і навіть задавали тон, намагаючись блиском своїм затьмарити навіть фантастичні світлові ефекти.
Цей Франкенштейн відразу проковтнув Розмері й Діка — і Розмері відчула що вона вже — не вона, а якась маленька облудниця з манірним тоненьким голоском, що прагне тільки одного: сподобатися режисерові. А втім, тут усі лопотіли крильми, хто як міг, і в цій загальній недоладності вона не відрізнялася від інших. До того ж допоміг професійний досвід: подумки вона наказала собі повернутись кругом, пройти прямо, стати струнко, повторити це ще раз, а потім розслабитися, і ось вона вже ніби поринула в розмову з чепурною, ставною дівчиною, схожою на гарненького хлопчика, а насправді напружено прислухається до розмови, що точиться за кілька кроків од неї на якійсь схожій на трапецію бронзовій споруді.
Три молоді особи сиділи там на виступі, що мав правити за лаву. Всі три були високі, стрункі, з малими голівками, причесаними старанно, як у манекенів; коли вони розмовляли, голівки погойдувалися над елегантними темними костюмами, мов квіти на довгих стеблинах, чи, скоріше, мов готові до бою кобри.
— О, вони вміють розважати своїх гостей, — мовила одна грудним, мелодійним голосом. — Мабуть, ні в кого в Парижі не буває так весело, як у них. Хоч... — вона зітхнула, — оті його слівця, манера висловлюватися — «такий старий, що його вже миші обгризають» — це, ї̈й-право, набиває оскому.
— Я все-таки віддаю перевагу людям, яким відомі не тільки злети, але й падіння, — озвалася друга. — А вже вона мені зовсім неприємна.
— А я взагалі від них не в захваті, а тим паче — від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в містерові Норті, який ніколи не просихає?
— Авжеж, то пропаща душа, — погодилась перша. — Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарівнішою людиною в світі!
Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співрозмовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощока, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі — не дівчина, а рекламний плакат, — перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тонкої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.
— Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи післязавтра? —благала дівчина.