А найсмішніше було потім, коли вони вшістьох, вершки товариства, найкраще, що від нього лишилося, стояли в напівтемному вестибюлі «Рітца» й переконували нічного швейцара, що супроводять генерала Першінга і що генералові, який стоїть за дверима, хочеться ікри й шампанського. «А з генералом жарти кепські, у нього знаєте яка армія?!» Ошалілі офіціанти повигулькували немов з-під землі, накрили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на порозі постав генерал Першінг — Ейб, а всі виструнчилися й забурмотіли на знак вітання якісь уривки воєнних пісень. Розчаровані й ображені офіціанти покинули їх напризволяще, і тоді компанія збудувала для них пастку — величезну, химерну споруду з меблів, які були під рукою, що нагадувала ідіотські машини на малюнках Гольдберга. На Ейба вона, однак, не справила належного враження.
— Краще було б украсти в музикантів пилку і...
— Ну, все, годі, — перебила Мері. — Якщо Ейб заговорив про пилку, значить — час додому. — І стурбовано пояснила Розмері:
— Мені треба забрати його додому. Якщо він завтра об одинадцятій не сяде на поїзд, то спізниться на пароплав. А від цієї поїздки залежить його майбутнє. Та якщо я почну зараз сперечатися з ним, він зробить усе навпаки.
— Може, я спробую його переконати? — запропонувала Розмері.
— Гадаєте, у вас вийде? — із сумнівом сказала Мері. — А втім — спробуйте, може, й вдасться.
До Розмері підійшов Дік.
— Ми з Ніколь збираємось додому і, може, й ви поїдете з нами?
У сірій передсвітанковій імлі її обличчя було блідим і втохмленим. На щоках, вдень рум’яних, виступили темні плями.
— Не можу, — сказала вона. — Я пообіцяла Мері залишитися, бо інакше Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли допомогти?
— Вам уже пора знати, що в таких справах нічим не зарадиш, — повчально зауважив він. — Якби це було за студентських часів і якби ми з Ейбом мешкали в одному гуртожитку, а він напився вперше в житті, — можна було б спробувати. А тепер справа марна.
— Все одно, я мушу залишитися, — майже визивно відповіла Розмері. — Він обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з ним спершу на Головний ринок.
Дік квапливо поцілував їй руку в згині ліктя.
— Ви ж дивіться, не відпускайте Розмері саму, — сказала Ніколь, прощаючись з Мері. — Ми відповідаємо за неї перед її мамою.
Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь ньюаркський фабрикант пискавок до ляльок, всюдисущий Колліс і власник нафтової свердловини, огрядний, чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т. Коніцілі, їхали у фургоні з морквою. Морква, щойно з городу, напоювала темряву солодкими пахощами землі. Коли фургон опинявся в сутіні між рідкими вуличними ліхтарями, Розмері, яка сиділа на самому вершечку, насилу розрізняла своїх супутників. Їхні голоси долинали здалеку, наче вони їхали не з нею, а окремо, і їм не дано було відчувати того, що відчуває вона, бо ж вона серцем і душею була з Діком, жалкувала, що лишилася з Нортами, а не лежить у своєму ліжку, відділена від Діка лише стінами коридора, а ще більше жалкувала, що його немає поруч, у хмарі теплих земляних випарів.
— Не лізьте сюди! — крикнула вона Коллісові. — Морква посиплеться. — І запустила морквою в Ейба, який, по-старечому зігнувшись, сидів поряд з візником.
А потім нарешті її везли додому. В залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс ширяли голуби. Нараз уся компанія вибухнула сміхом — справді-бо, перехожі вважають, що вже настав ясний теплий ранок, а насправді ще триває вчорашня ніч!
«От і я прогуляла цілу ніч, — подумала Розмері. — Але без Діка це зовсім нецікаво».
Їй стало трошки прикро й сумно, але тут увагу її привернула якась зелена маса, що рухалася попереду.
То на Єлисейські Поля перевозили величезний розквітлий каштан; він лежав, приторочений до довгої вантажної платформи, і аж трусився від сміху, немов напрочуд красива людина, яка потрапила в незручне становище, але знає, що й тут лишається красивою. Зачарована видовищем, Розмері раптом подумала, що вона й каштан чимось схожі; ця думка потішила її, вона засміялася, і все знову стало на своє місце.XIX