Поїзд відходив об одинадцятій з Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один стояв під скляним, закіптюженим склепінням, цією пам’яткою сімдесятих років, епохи Кришталевого Палацу; руки, землисто-сірі після безсонної п’яної ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно було, як вони тремтять. Він був без капелюха, недбало зачесане волосся куйовдилось. Важко було впізнати в ньому людину, яка ще два тижні тому засмагала на пляжі Госса.
Було ще рано. Він дивився на вокзальну метушню, поводячи тільки очима, неспроможний навіть ворухнути бровами — нерви не витримали б найменшого фізичного зусилля. Повз нього пропливли новенькі валізи; маленькі волохаті чоловічки, його майбутні супутники, перегукувалися волохатими, сиплими голосами.
Коли він подумав, чи встигне в буфеті похмелитися, і пальці вже намацали в кишені пачку липких тисячофранкових банкнот, його блукаючий погляд натрапив на Ніколь, що саме піднялася сходами на перон. Ейб уже не зводив з неї очей, читаючи її думки з виразу обличчя: коли бачиш людину, на яку довго чекав і яка сама ще тебе не помітила, то здається, що обличчя її виказує щось потаємне, доти тобі невідоме. Ніколь трошки супилася, вона думала про своїх дітей, линула до них не розумом, не серцем, а отим інстинктом самиці, який спонукає кішку лапою перевіряти, чи всі кошенята при ній.
Цей вираз зник, коли вона побачила Ейба; в тьмяному світлі, що сіялося крізь брудне склепіння, він мав жалюгідний вигляд, і страшно було дивитися на синці, що проступали крізь засмагу під його очима. Вони сіли на лаву.
— Я прийшла, бо ви просили прийти, — сказала Ніколь, ніби виправдуючись.
Ейб, видно, забув, коли й навіщо він її про це просив, але Ніколь це не збентежило — вона ладна була просто посидіти тут, роздивляючись на пасажирів.
— О, я вже бачу, хто буде першою красунею на вашому кораблі. Ота дама, яку проводжає стільки чоловіків... Вам ясно, чому вона купила собі таку сукню? — Ніколь дедалі збуджувалась. — Тільки перша красуня трансокеанського рейсу могла вподобати таке вбрання. Ви розумієте чому? Ні? Та прокиньтеся ж! Це сукня з підтекстом, уже сама тканина, з якої її пошиго, має якусь романтичну історію, а у відкритому морі неодмінно знайдеться самотній чоловік, який захоче ту історію вислухати!
Останні слова Ніколь випалила скоромовкою й замовкла. Як на неї, ця тирада і так була задовга, і Ейб, дивлячись на її серйозне, напружене обличчя, вже сумнівався, чи говорила вона взагалі. Він примусив себе випростатися і, сидячи, прибрав позу людини, що стоїть на повен зріст.
— Пам’ятаєте оту вечірку, на яку ви мене потягли? Здається, то було на святу Женев’єву... — почав він.
— Пам’ятаю. Там було весело, адже так?
— Тільки не мені. Цього року мені з вами взагалі не було весело. Я втомився від вас обох, і якщо це не помітно, то тільки тому, що ви ще більше втомилися від мене, — самі знаєте, як це буває. Якби в мене ще лишалися якісь поривання, я завів би собі нових знайомих.
Ніколь відповіла ударом на удар, і виявилося, що й її оксамитові рукавички можуть здерти шкіру.
— Даремно ви заїдаєтеся, Ейбе, це ж безглуздо. До того ж ви так не думаєте. Поясніть краще, чому ви раптом махнули на все рукою?
Ейб відповів не зразу, йому дуже хотілося відкашлятись і висякатись.
— Певно, мені все остогидло. Та й надто далеко треба повертатися, щоб розпочинати свій шлях знову.
Чоловік любить розігрувати перед жінкою безпорадну дитину, але це рідко йому вдається, коли він справді безпорадний, як дитина.
— Це не пояснення, — відрізала Ніколь.
Ейбові ставало гірше, в голову лізли тільки прикрі, колючі слова. Ніколь, певно, вирішила, що краще вже сидіти і дивитися просто себе, поклавши руки на коліна. На якийсь час вони відособилися, розлетілися в різні боки, кожне в свій простір, під своє, тільки йому видне синє небо. Вони не були коханцями й тому не мали минулого, не були подружжям і тому не мали майбутнього; а проте аж до сьогоднішнього ранку Ніколь тільки Діка любила більше, ніж Ейба, а Ейб не один рік носив глибоко в серці кохання до Ніколь, у якому і сам собі боявся признатися.
— Я втомився жити в жіночому світі, — кинув він. раптом.
— То чом би вам не створити свій власний світ?
— Я втомився від друзів. Людині потрібні не друзі, а підлабузники.
Ніколь спробувала примусити велику стрілку вокзального годинника оббігти циферблат, але Ейб не вгавав:
— Ви хіба не згодні?
— Я жінка, моє діло з’єднувати й скріплювати.
— А моє — ламати й руйнувати.