— Напиваючись, ви руйнуєте тільки самого себе, — холодно мовила вона і, вже починаючи боятися його, безпорадно озирнулася.
На вокзалі полюднішало, але нікого із знайомих начебто не було. Та ось вона полегшено зітхнула, бо помітила високу дівчину із солом’яно-жовтим волоссям, що прилягало до голови, як шолом. Дівчина вкидала листи в поштову скриньку.
— Мені треба побалакати з тією дівчиною, Ейбе. Ейбе, та прокиньтеся! Дурник, ви дурник.
Він байдуже простежив за нею очима. Коли Ніколь підійшла до дівчини, та якось злякано відсахнулася, і Ейбові здалося, що він десь уже бачив її. Скориставшись з відсутності Ніколь, він хапливо відкашлявся у хусточку, потім гучно висякався. Ставало тепліше, і білизна на ньому вже просякла потом. Його руки так трусилися, що він поламав три сірники, перше ніж запалив сигарету. Він відчув, що вже несила терпіти, що йому конче треба випити. Та тільки-но він це вирішив — як повернулася Ніколь.
— Невеличке непорозуміння, — скривилася вона. — Скільки разів вона запрошувала мене в гості, а тут, на тобі, і розмовляти не схотіла. Дивилася на мене так, ніби я зачумлена. — її короткий нервовий сміх прозвучав на двох високих нотах — наче хтось натиснув пальцями на клавіші фортеп’яно. — Ось вам і людська щирість.
— Все лихо в тому, що коли ти тверезий, тобі ні з ким не хочеться знатись, а коли ти п’яний — ніхто не хоче знатися з тобою.
— Це ви про мене? — Ніколь знову засміялася. Випадок з дівчиною чомусь повернув їй гарний настрій.
— Ні, про себе.
— Отож-бо. А я люблю людей, люблю бути серед людей. Люблю...
Вона раптом помітила Розмері й Мері Норт, які повільно йшли пероном, виглядаючи Ейба. Голосно гукаючи їм: «Сюди! Сюди!», вона радісно замахала їм згортком, у якому були куплені для Ейба носовики.
Потім вони втрьох ніяково стояли перед Ейбом, приголомшені його могутньою особистістю, що височіла перед ними, немов руїна корабля, — бо, незважаючи на свою слабість і потурання їй, спустошений і озлоблений, він усе-таки лишався особистістю, і вони не могли не схилятися перед його величною гідністю і творчими здобутками, хай навіть безладними, нерівноцінними, а тепер уже й перевершеними. Але їх лякала ще не вичерпана сила його волі, бо раніше то була воля до життя, а тепер — до самознищення.
Нарешті з’явився в усьому своєму блиску Дік Дайвер, і три жінки з радісними вигуками кинулися до нього, ладні, мов мавпочки, стрибнути йому на плечі, вмоститися на його прекрасному капелюсі чи повиснути на головці його трості. Тепер хоч на хвилину можна було забути про те, як страшенно занепав Ейб. Дік миттю збагнув становище. Щоб розрадити їх, він звернув їхню увагу на вокзальну метушню, на дива й таємниці вокзального життя. Неподалік прощався гурт американців, їхня розмова нагадувала булькіт води, що ллється у велику старомодну ванну. Тут, на вокзалі, за стінами якого лишився Париж, здавалося, що море зовсім поряд, і воно вже впливало на людей, оновлювало їх, перебудовувало на новий лад молекули в їхніх клітинах.
У американців, коли вони виходили на перон, обличчя були якісь нові, просвітлені, зосереджені — обличчя людей, що не обтяжують себе зайвими думками або звикли до того, що хтось думає за них. Якщо серед них траплявся англієць, то він одразу вирізнявся гострим, пильним поглядом. Коли ж американців на пероні зібралося багато, ореол доброчинності й багатства над ними побляк, залишився тільки сірий наліт національної однаковості, що заважав і їм, і стороннім спостерігачам розрізняти окремі обличчя.
— Діку, поглянь! — скрикнула раптом Ніколь і схопила його за руку.
Дік обернувся і встиг побачити сцену, що розігралася під дверима пульмана за два вагони від них, різко порушивши звичний ритуал прощання. Молода жінка із зачіскою, схожою на шолом, та, до якої недавно підходила Ніколь, відсахнулася раптом від чоловіка, з яким розмовляла, якось дивно пригнувшись, відскочила вбік, хапливо намацала щось у своїй сумочці, і два револьверних постріли розкололи вузький простір перону. Майже водночас розлігся пронизливий свист локомотива, і поїзд рушив, умить заглушивши відлуння пострілів. Ейб ще раз помахав з вікна — він взагалі не помітив нічого. Перше ніж натовп зімкнувся, вони ще побачили, що кулі влучили: чоловік, у якого стріляли, важко осів на перон.
Поки поїзд зупинявся, минула, здається, вічність. Ніколь, Мері й Розмері чекали в кінці перону, а Дік протовпився наперед. Повернувся він хвилин через п’ять, а натовп тим часом розділився: хто пішов за ношами з пораненим, а хто — за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча, між двома досить-таки розгубленими жандармами.