— Це Марія Уолліс, — збуджено повідомив Дік. — А він — англієць, важко було з’ясувати, хто саме, бо куля пробила паспорт. — Вони швидко простували до виходу, підхоплені людською юрмою. — Я дізнався, до якого поліцейського відділка її ведуть, і зараз піду туди.
— У неї в Парижі сестра, — відказала Ніколь. — Треба найперше подзвонити їй. Як це ми відразу не здогадалися! Чоловік її сестри — француз, він може зробити куди більше, ніж ми.
Дік повагався хвильку, а тоді хитнув головою і наддав ходи.
— Стривай! — гукнула йому Ніколь. — Це ж безглуздо. Чим ти можеш зарадити, та ще й з твоєю французькою мовою?
— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводилися.
— Її однаково не відпустять, це зрозуміло, — впевнено сказала Ніколь. — Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж подзвонити Лорі, вона владнає все краще за нас.
Діка це не переконало, крім того, він трошки хизувався перед Розмері.
— Почекайте, — рішуче кинула Ніколь і попрямувала до телефонної будки.
— Ну, коли вже Ніколь береться, нам можна не втручатися, — з лагідною іронією зауважив Дік.
Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирнулися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й запульсувало, застугоніло...
— Ви любите допомагати людям, правда? — сказала Розмері.
— Та ні, тільки вдаю.
— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звичайно, в неї менше можливостей. — Вона зітхнула. — Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка в світі.
Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і назавжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне рносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості, — а чим обернеться потяг Розмері до нього, якщо він бодай на мить утратить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть застигти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше, ніж він.
Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.
— Я поговорила з Лорею, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.
— Цій Марії виступати б у Дягілєва, — лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок. — Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм...
Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить поїзд, і не чути пострілів?
— А мені шкода цього бідолаху, — сказала Ніколь. — Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.
Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто у Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких пострілів у буденних розмовах. Проте і її приголомшила безповоротність того, що сталося. Але Дік, вибитий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлумачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.
А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.
Сталося, однак, багато, — від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклав край безжурному паризькому життю. А може, край йому поклав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці постріли вони вже не могли забути; на вулиці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:
— Tu as vu le revolver? Il était très petit, vraie perle, un jouet.
— Mais assez puissant, — розважливо відказав другий носій. — Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire à la guerre. (— Ти бачив револьвер? Зовсім маленький — просто цяцька, іграшка. — А стріляє по-справжньому. Ти бачив його сорочку? Стільки крові, що відразу війна згадалася (франц.))
XX
Над площею густа хмара вихлопних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглузда, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою задухою. За сніданням у відкритому кафе навпроти Люксембурзького саду в Розмері почалося місячне; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїзмі під час розмови на вокзалі.