Близько першої години бар був уже переповнений; у багатоголосому гаморі офіціанти, проте, не розгублювалися, вели облік випитого й нагадували клієнтам, що за втіху треба платити:
— Отже, два віскі... і ще одне... два мартіні плюс третє... ви більше нічого не замовляєте, містере Квортерлі? Отже, тричі по два. З вас сімдесят п’ять франків, містере Квортерлі. Ага, містер Шеффер каже, що за себе заплатить сам, тоді з вас тільки за це... Коли ваша ласка... Красно дякую.
В цій метушні Ейб залишився без місця й тепер стояв, ледь похитуючись, із своїми новими приятелями. Чийсь тер’єр обплутав його ноги повідком, але Ейб спромігся вивільнитися, не впавши, і вислухав цілу зливу вибачень.
Потім його запросили поснідати, але він відмовився. Скоро Баляссо, пояснив він, а в Баляссо у нього ділове побачення. Згодом він попрощався з вишуканою гречністю алкоголіка — цебто з галантністю в’язня чи старого слуги, і аж тут побачив, що бар спорожнів так само швидко, як і наповнився.
Данець навпроти снідав із своїми приятелями. Ейб теж замовив собі ленч, але майже не доторкнувся до їжі. Він просто сидів, віддаючись приємним спогадам про минуле. В його хмільній уяві давні радощі переносилися в теперішнє, ніби вони тривали й досі і навіть у майбутнє, — ніби вони триватимуть завжди.
О четвертій до нього підійшов розсильний.
— Там вас хоче бачити один негр на ім’я Жюль Петерсон. Що йому сказати?
— Господи! Як він мене знайшов?
— Я йому не казав, що ви тут.
— Звідки ж він дізнався? — Ейб мало не впав головою на чарки.
— Він каже, що шукав вас по всіх американських барах та готелях.
— Скажіть йому, що мене немає... — Хлопець уже зібрався йти, коли Ейб передумав: — А сюди його впустять?
— Зараз спитаю.
Поль, до якого звернувся розсильний, глянув через плече й похитав головою, але, побачивши Ейба, підійшов сам.
— Даруйте, містер Норт, але я не можу дозволити. Ейб насилу підвівся й вийшов на вулицю Камбон.
XXIV
Зі своєю шкіряною папкою в руці Річард Дайвер вийшов із комісаріату поліції Сьомого округу, залишивши Марії Уолліс записку, підписану «Діколь»— так вони з Ніколь підписували листи знайомим на початку свого кохання, — і попрямував до кравецької майстерні, де замовляв собі сорочки. Навколо нього, як завжди, зняли метушню, непропорційну грошам, які він там залишав, і йому було соромно. Соромно вводити в оману цих бідних англійців своїми аристократичними манерами, своїм виглядом людини, що має ключ до щастя і достатку, соромно навіть просити кравця, щоб він перешпилив на дюйм складочку на рукаві його шовкової сорочки. Після майстерні він зайшов до бару готелю «Крійон» і випив чашечку кави й чарку джину.
Ввійшовши до готелю, він подумав, що вестибюль надто яскраво освітлений, а вже на вулиці зрозумів чому: надворі смеркло. Вітер нагнав чорні хмари, і о четвертій годині стало темно, як увечері. На Єлисейських Полях у шаленім танку кружляло дрібне листя. Дік завернув на вулицю Ріволі, пройшов під аркадою до свого банку й забрав пошту. Потім сів у таксі й дав адресу свого готелю. Машина помчала Єлисейськими Полями, назустріч першим краплям дощу, а він забився в куток, сам на сам із своїм коханням.
Дві години тому в коридорі готелю «Король Георг» врода Розмері поблякла перед вродою Ніколь, як блякне портрет красуні в ілюстрованому журналі поряд з жіночим портретом Леонардо.
Дік їхав під дощем похмурий і збентежений; душу йому краяли суперечливі почуття, і він не бачив просвітку.
Розмері відчинила двері, сповнена хвилювань, відомих тільки їй. Вона була зараз «ні в сих ні в тих». Минула доба, а вона й досі не спромоглася дати лад думкам, що плуталися й ніяк не складалися в послідовний ряд; знову й знову, до запаморочення, перебирала, як чотки: тут успіх, там надія, тут Дік, Ніколь, мати, а там режисер, з яким учора познайомилася.