Ви того вечора казали, що навчите мене грати. А я гадаю, кохання — де найголовніше або повинне бути найголовнішим.
В усякому разі, я дуже рада, що лікарський огляд забирає у вас весь вільний час.
Toute à vous (Ваша)
Ніколь Уоррен»
Були й інші листи, в яких безпорадні цезури утворювали тривожні ритми.
«Дорогий капітане Дайвере!
Пишу вам тому, що не маю до кого звернутися, і мені здається, що коли навіть така хвора людина, як я, бачить усю безглуздість свого становища, то вам де ясно й поготів. Моя душевна недуга вже минула, цілковито розбивши й зламавши мене — саме цього тут, видно, і домагалися. Мої родичі кинули мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ні допомоги, ні співчуття. Я більше не можу витримати, подальше перебування тут остаточно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.
Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважився сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були відкрити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони і не думають відмовлятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я думала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.
Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба), — це бул.о б для мене великим щастям».
І далі:
«Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені вашу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший».
«Mon capitaine!
Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер, — будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі».
«Дорогий капітане!
Сьогодні я думаю так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені кортить робити всім на зло і я ні в чому не знаю міри. Чи не порадите ви мені якого-небудь психіатра? Тут усі лежать у ваннах і співають «Грайся, розважайся у своїм садочку», але я не маю ні свого садочка, ні розваг, ані надії на те, що колись їх матиму. Вчора в кондитерській вони знову взялися за своє. Я була б стукнула того типа вагою, але мене, стримали.
Більше я вам не писатиму. В голові все плутається».
Потім місяць не було листів. І раптом — перелом: «...Поволі повертаюся до життя...»
«...Дивлюся на квіти, на хмари...»
«Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна...»
«...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі...»
«...Сьогодні була в Цюріху; яке це дивне почуття — знову побачити місто...»
«...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники...»
«...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де ростуть едельвейси...»
Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:
«Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохувалися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти».
Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну тривогу кохання: «Певно, я набридла вам...», «Тепер я розумію, що виходила за межі...» «Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли».
Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи відповідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, уста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом «Штучка-з-Ручкою».
Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до кабінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чудовий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого марнославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.