— Ні, ні, тільки не часник! — Франц вжахнувся, серйозно сприйнявши його слова. — Так і кар’єру зіпсувати можна. А втім, ви, здається, жартуєте.
— Я можу навіть накульгувати. І, до речі, в моїй кімнаті немає ванни.
— Ну, звичайно, ви жартуєте. — Францові відлягло від серця; принаймні він показав, що йому відлягло від серця, — зручніше вмостився в кріслі. — А тепер розкажіть про себе, про свої задуми.
— Задум у мене один, Франце: стати добрим психіатром, і не просто добрим, а найкращим у світі.
Франц весело засміявся, але він бачив, що цього разу Дік не жартує.
— Звучить непогано. І суто по-американському, — сказав він. — У нас усе це не так просто. — Він підвівся й підійшов до балконних дверей. — Звідси я бачу Цюріх. Он вежа Гросс-Мюнстера, під ним у склепі похований мій дід. Навпроти, за мостом, могила мого предка Лафатера, який не хотів, щоб його ховали в церкві. Поряд статуя іншого предка, Генріха Песталоцці, і пам’ятник докторові Альфреду Ешеру. А над усім цим височить Цвінглі — в мене завжди перед очима цілий пантеон героїв.
— Авжеж, — Дік підвівся з крісла. — Я просто розхвалився без міри. Насправді ж я ще й першого кроку не ступив. Але плани в мене є: американці у Франції всі, як один, рвуться додому, але я не поспішаю. Офіцерську платню мені видаватимуть до кінця року при умові, що я відвідуватиму лекції в університеті. Зважте, до речі, на щедрість і завбачливість нашого уряду в справі вирощування геніїв! Наприкінці року я поїду на місяць додому, побачуся з батьком. А потім повернуся сюди, мені тут запропонували місце.
— Де?
— У ваших конкурентів, у клініці Гіслера в Інтерлакені.
— Не зв’язуйтеся з ними, — застеріг Франц. — У них там за рік змінилося кільканадцять молодих лікарів.
Гіслер сам психопат, а в клініці порядкує його дружина із своїм коханцем — це, звичайно, між нами.
— А як же ваші американські плани? — посміхнувся Дік. — Пам’ятаєте, ми хотіли разом податися до Нью-Йорка й відкрити там найсучаснішу клініку для мільярдерів?
— Ет, студентські мрії.
Обідав Дік у Франца, в товаристві його дружини й маленького песика, від якого тхнуло паленою ґумою, в їхньому котеджі на краю території клініки. Діка щось гнітило — не дух ощадливості, що панував тут, і не фрау Грегоровіус, що виявилася саме такою, якою він і уявляв собі, а оте несподіване звуження Францових обріїв, з чим сам Франц, очевидно, вже змирився. Для Діка сенс аскетизму полягав у зовсім іншому — аскетизм міг сприяти досягненню мети, міг бути навіть джерелом утіхи, якщо супутником його є слава; але він нізащо не погодився б перекроїти своє життя до розмірів успадкованого костюма. Домашнім звичкам Франца та його дружини в плісняві вмебльованого затишку бракувало свободи й романтики. Післявоєнні місяці у Франції, розмах і щедрість, що їх виявляла Америка, позбуваючись воєнних запасів, вплинули на Дікове світосприймання. До того ж він усвідомлював, що подобається людям, і чоловікам, і жінкам, і, може, саме інстинктивне побоювання того, що це може зашкодити цілеспрямованій людині, спонукало його повернутися в самісінький центр швейцарського годинникового циферблата.
Кете Грегоровіус мліла від його компліментів, переймаючись вірою у власні чари, а він сидів, як на жару: його дратував цей пропахлий капустою дім, і водночас він лютився на себе за нетерпимість, якої раніше в собі не помічав.
«О господи, невже і я такий, як усі?—думав він згодом, прокинувшись серед ночі. — Невже і я такий, як усі?»
Неслушні почуття, як на соціаліста, але цілком слушні як на того, хто обрав собі одну з найдивовижніших професій у світі. А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли вирішується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюріхських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чиюсь освітлену вуличним ліхтарем комірчину, він казав собі, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і розумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.
V
Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від металевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Уоррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималювалася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впало на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, цілий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпашілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дівчині самій захотілося співати.