— Сьогодні я сам, — задерикувато сказав Дік, — але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.
Франц помовчав трохи, потім спитав: — Як почуває себе наша пацієнтка?
— Не знаю.
— Вже час би знати.
— Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в гори по едельвейси?
— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.
— ...Присвятити їй своє життя? Франц гукнув у кухню, до дружини:
— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier. (Господи боже мій! Принеси, будь ласка, Дікові ще одну склянку пива (нім.))
— Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.
— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати програму. Минув місяць, дівчина явно закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клініці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.
— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер, — пообіцяв Дік.
Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати становище, яке йому самому ще було зовсім не ясне. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все тепер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитинстві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню незворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Домлера.
Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.
(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному комірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)
— Добридень, сер, — привітався Дік, виструнчившись по-військовому.
Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:
— Ми досягли певних успіхів, — лагідно проімовив він. — Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.
Дік, захоплений зненацька, признався:
— Мені самому ще не все ясно.
— Мене не стосуються ваші особисті висновки, — сказав Домлер. — Але дуже стосується інше: цей «перехідний період», — тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом, — треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пережити трагедію кохання без взаємності.
Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.
— Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище. — Що й казати. Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:
— А може, ви й самі не лишилися байдужі?
Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.
— Вона дуже гарна дівчина —до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...
Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:
— То, може, вам краще було б виїхати звідси?
— Виїхати я не можу.
Доктор Домлер обернувся до Франца.
— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.
— Робіть, як вважаєте за краще, професоре Домлер, — мовив Дік. — Становище й справді складне. Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.
— Але знайти вихід із цього становища повинен лікар! — неголосно вигукнув він.
Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перечекати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату.
Дік бачив, що Домлер розсердився неабияк, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.
— Доктор Дайвер людина тонка і благородна, — сказав він. — Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях.
На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.
— А ви якої думки? — спитав у Діка професор Домлер.
Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мовчанка, що запала після Домлерових слів, не могла тривати нескінченно. Зненацька він наважився.
— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.