Але Дік і Ніколь встигли вбігти до вестибюля, де Бебі Уоррен і троє Марморів уже непокоїлись. Яке де неповторне почуття — зненацька виринути з мокрої імли, грюкнути за собою дверима й стати, сміючись від завзяття і збудження, ще чуючи посвист вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий одяг обліплює тебе! В танцювальній залі оркестр зворушливо, запаморочливо грав вальс Штрауса.
...Щоб доктор Дайвер одружився з пацієнткою психіатричної клініки? Та як це сталося? З чого почалося?
— Ви ще прийдете до нас, коли перевдягнетесь? — спитала Бебі Уоррен, пильно оглянувши Діка.
— А мені нема в що перевдягтися, хіба в шорти.
Хляпаючи вгору до свого готелю в позиченому дощовику, він насмішкувато пирхав:
— Яка нагода, яка чудова нагода, га? Ти ба, вони вирішили купити лікаря! Просто геніально — тільки нехай пошукають його у себе в Чікаго. — І зразу ж, засоромлений власною нечулістю, він подумки вибачився перед Ніколь, згадавши ні з чим не порівнянну свіжість її юних уст, згадавши, як краплі дощу поблискували на її тепло-рожевих гладеньких щоках, мов сльози, пролиті за ним...
О третій ночі тиша, що запала після бурі, розбудила його, і він підійшов до вікна. Краса Ніколь линула до нього крутим схилом гори, вливалася до кімнати, таємниче шелестіла занавісками...
...Наступного ранку він видерся крутим двокілометровим схилом до Роше-де-Ней; його розважила зустріч з учорашнім кондуктором фунікулера — маючи вільний день, він ішов тим самим маршрутом.
Потім Дік спустився аж до Монтре, скупався в озері і ще встиг на обід до готелю. Там його чекали дві записки.
«Я анітрохи не соромлюся того, що було вчора, це були найщасливіші хвилини в моєму житті. Навіть якщо я ніколи не побачу вас, mon capitaine, я все одно рада, що так сталося».
Ці рядки обеззброювали — похмура тінь доктора Домлера розтанула, і Дік розкрив другий конверт.
«Дорогий докторе Дайвер, я дзвонила до вас, але не застала. У мене до вас величезне прохання. Непередбачені обставини вимагають, щоб я негайно повернулася до Парижа, і буде швидше, якщо я поїду через Лозанну. Оскільки ви в понеділок повертаєтеся до Цюріха, то чи не взяли б ви з собою Ніколь, а там уже й підвезли до санаторію? Сподіваюсь, що це вас не дуже обтяжить.
З повагою Бет Івен Уоррен»
Дік розлютився — адже вона знає, що в нього з собою велосипед, але написала так, що відмовити неможливо. Ця Бебі надумала звести його з Ніколь! Родинна турбота, помножена на уорренівський капітал!
Але він помилявся, Бебі Уоррен зовсім такого не думала. Вона вже оглянула Діка очима бувалої світської дами, зміряла з усіх боків кривою англофільською лінійкою й забракувала — хоч і визнала, що загалом він привабливий чоловік. Як на неї, він був надто вже очевидний «інтелігент», місце якого — на одній полиці з отими нужденними снобами, до яких вона певний час вчащала в Лондоні. Дік надто вирізнявся з-поміж інших, а це вже було само собою не коректно. Словом, він не відповідав її ідеалові справжнього аристократа.
До того ж він був іще й з характером — розмовляючи з ним, вона кілька разів помічала, що він раптом переставав її слухати й погляд його робився відсутнім, як ото буває в людей упертих. Ніколь сама змалку дратувала її своєю примхливою, свавільною вдачею, а останнім часом Бебі, з цілком зрозумілих причин, стала вважати її «пропащою душею»; ні, з якого боку не глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з яким вона хотіла б породичатися.
Отож прохання її було цілком невинне: просто вона хотіла скористатися з його послуг.
Але вийшло саме так, як воно мало б вийти, якби підозра Діка була виправдана. Подорож залізницею може бути нестерпною, просто нудною чи веселою; іноді це випробувальний політ; іноді — репетиція перед іншою, майбутньою подорожжю. Як і будь-який день, проведений удвох, вона може видатися довгою. Після метушливого ранку обоє згадують, що ще не їли, й починають снідати разом; пополудні плин часу вповільнюється, майже завмирає, але під кінець знову прискорюється. Дік з болем спостерігав смиренну радість Ніколь; для неї це все-таки було повернення додому, бо іншого дому вона не знала. Того дня вони не зближалися так, як учора, але коли він попрощався з нею коло дверей сумного будинку на Цюріхському озері і вона, перше ніж увійти, ще раз оглянулася на нього, він зрозумів, що її доля стала і його долею вже назавжди.X
Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з Бебі Уоррен на терасі цюріхського готелю.
— Тут щось не те, — сказала вона. — Я не зовсім розумію ваші мотиви.